— Далеко лунає його дзвінкий поклик по гірських долинах, — сказав він. — Хай розсіються вороги Гондору! — Він засурмив у ріг, і луна розійшлася горами, й усі, хто чув його у Рівенделлі, скочили на ноги. [296]
— Надалі не слід так сурмити, Боромире, — сказав Елронд, — хіба тільки поблизу кордонів твоєї країни чи у відчайдушній небезпеці.
— Розумію, — відповів Боромир. — Але я звик починати похід бойовим закликом, і хоч на нас чекає шлях у сутінках, мені огидно крастися, наче злодій у ночі!
Гном Гімлі єдиний відкрито надів коротку кольчужку — вага гномів не турбує, - а за пояс устромив сокиру з широким лезом. У Леголаса був лук та сагайдак зі стрілами, а на поясі довгий кинджал у білих піхвах. Молодші гобіти взяли мечі, добуті з Могильника, а Фродо — тільки Жало; його кольчугу, як і хотів Більбо, приховував одяг. Гандальф спирався на патерицю, а до пояса пристебнув ельфійський меч Гламдрінг, що був парою до Оркрісту, залишеного на грудях Торіна у гробниці під Самотньою Горою.
Елронд щедро забезпечив загін теплими плащами й хутряними куртками. Запас харчів та одягу, ковдри та інше спорядження навантажили на поні — того самого бідолаху, якого придбали у Бригорі. Перебування у Рівенделлі привело до чудового перетворення: він тепер лиснівся й навіть наче помолодшав. Узяти його з собою вблагав старших Сем: на його думку, Білл (так він назвав поні) знудиться від туги, якщо його не візьмуть.
— Ця тварина майже вміє говорити, — переконував Сем, — й заговорила б, якби ми лишилися тут ще на якийсь час. Він на мене так дивився, неначе казав, на зразок Піна: «Якщо ти, Семе, мене з собою не візьмеш, сам слідом побіжу!»
Отже, Білла пристосували для перевезення вантажу, однак він єдиний; з усього загону не потерпав від майбутньої розлуки.
Вони попрощалися з усіма у Камінній залі й тепер чекали лише на Гандальфа, що затримався у домі. Вогонь каміна виблискував крізь прочинені двері, тьмяні вогні світилися у багатьох вікнах. Більбо, загортаючись у плащ, мовчки стояв на ґанку поряд з Фродо. Арагорн сидів, схиливши голову на коліна; лише Елронд розумів, як багато важить для нього ця мить. Усі інші здавалися сірими постатями у темряві.
Сем стояв біля поні, посвистуючи крізь зуби та похмуро вдивляючись в пітьму, де ріка ревіла й перекочувала [297] каміння; жага до пригод у його душі спала до найнижчої позначки.
— Білле, хлопчику мій, — пробурмотів він, — дарма ти з нами зв'язався. Залишився б тут та жував би відмінне сіно до нової травички…
Білл помахав хвостом, але нічого не відповів.
Сем поправив торбу за плечима і став подумки перебирати все, що він туди запхав, перевіряючи, чи не забув чого: головний скарб — кухарський посуд; коробочка із сіллю, яку він завжди носив із собою та не забував поповнювати при кожній нагоді; добрячий запас тютюну {але надовго не вистачить, це вже напевно); трут і кресало; вовняні шкарпетки, білизна; різні дрібниці, забуті Фродо і підібрані Семом, щоб урочисто вручити, коли знадобляться. Нібито все…
— Мотузка! — зойкнув Сем. — Мотузку забув! І нагадував же собі нещодавно: Семе, не забудь мотузку! Якщо забудеш, обов'язково знадобиться! Отже, так обійдуся — тепер вже запізно шукати.
Так, запізно — ось вже Елронд з Гандальфом з'явилися на порозі дому й кличуть усіх до себе.
— Послухайте останнє моє слово, — сказав Елронд. — Хранитель Персня прямує до Згубної Гори. Лише на нього накладено обов'язок; він не повинен ані викидати Перстень, ані віддавати слугам Ворога, ані передавати навіть на час нікому, крім членів загону і Ради, та й то лише у крайньому разі. Всі інші йдуть з ним за власним бажанням. Ви можете зволікати, повертатися, звертати, згідно з обставинами. Чим далі зайдете, тим важче буде відступати, але ніяка присяга вас не обтяжує й ніщо не зобов'язує йти проти бажання. Бо ви ще не випробували своїх душ і не можете передбачити, з чим зустрінетесь на шляху.
— Не є справжнім другом той, хто прощається, коли стає важко! — сказав Гімлі.
— Можливо, — відповів Елронд. — Але той, хто не бачив ще навіть вечірньої зорі, не повинен присягатися, що витримає ніч.
— Присяга може зміцнити слабку душу!
— Чи зламати. Не заглядайте надто далеко наперед. А поки що йдіть з бадьорим серцем! Прощавайте, і нехай буде з вами благословіння ельфів, і людей, і всіх вільних племен. Нехай зірки освітлюють вам шлях! [298]
— На все… на все добре! — промовив Більбо, тремтячи від холоду. — Боюся, ти не зможеш вести щоденник, Фродо, але я чекаю докладного звіту після повернення. Та не ходи надто довго. Бувай!
Гості та домашні Елронда довго ще стояли у сутінках і дивилися, як виходять Хранителі. Ніхто не сміявся, не співав; тільки тихі побажання доброї дороги проводжали їх. Нарешті вони звернули убік і зникли в ночі.
Подолавши міст, загін повільно піднявся звивистою стежиною з глибокої долини Рівенделлу на височину, де тільки вітер посвистував у вересі. Унизу мерехтіли вогники Останнього Світлого Притулку; кинувши на них останній погляд, Хранителі попрямували геть.
Біля Бруїненського Броду вони зійшли з дороги і, звернувши на південь, пішли вузькою стежиною по горбкуватій місцевості. їм треба було дотримуватися цього напрямку багато миль і днів. Безплідна, нерівна земля тут була менш пристосована для мандрів, ніж зелені долини Великої Ріки по другий бік гірського пасма, але зате й ворожих очей було менше. Досі шпигуни Саурона рідко бували в цих відлюдних краях, а стежини були відомі лише ельфам Рівенделлу. Попереду загону йшли Гандальф та Арагорн, що добре знав ці місця й намацував шлях у темряві. За ними ланцюжком тяглися інші, останнім гостроокий Леголас.
З перших днів подорожі, важких та безрадісних, Фродо запам'ятав тільки вітер. Минали похмурі дні, а крижаний вітер все подував з гір, і ніякий одяг не захищав від його безжальних поривів. Хоча всі були добре одягнуті, ані на відпочинку, ані в русі не вдавалося врятуватися від нестерпного холоду. Опівдні вони зупинялися й лягали спати, але погано спалося у вирвах або під кущами терену. Увечері дозорні підіймали сплячих; розводити багаття зазвичай не ризикували, а тому обідали понуро, всухом'ятку і вночі вирушали далі, намагаючись триматися напрямку на південь.
Спочатку гобітам здавалося, що рухаються вони не швидше за слимака: йдуть, йдуть, йдуть, а нікуди не приходять; день у день довкілля не змінювалося. Але гори невпинно наближалися. На південь від Рівенделлу вони підіймалися все вище, вигинаючись на захід, а біля підніжжя пасма ще [299] ширше розляглася смуга голих пагорбів та глибоких ущелин, в яких ховались бурсаки. Стежини зустрічалися рідко, вони петляли і часто заводили на край крутого яру чи у зрадливу драговину.
На другий тиждень подорожі погода змінилася. Вітер зненацька ущух, а потім задув з півдня. Хмари швидко пробігли й розтанули, і раптом в небі з'явилося сонце, холодне, але яскраве. Після виснажливого нічного переходу щебенистим ґрунтом настав холодний ясний світанок. Мандрівники досягли скупчення низьких пагорбів, увінчаних старезними деревами з сіро-зеленими стовбурами, неначе вирізьбленими з того ж каменя, що й гори. Це був падуб-гостролист: темне листя блищало, а червоні ягоди так і сяяли під промінням вранішнього сонця.
Далеко на півдні Фродо побачив неясні силуети високих гір, які стояли, вочевидь, поперек їхнього шляху. Ліворуч здіймалися три піки — найвищий, наче зуб, посиланий снігом, був ближче від усіх. Його голі північні схили ще ховалися у тіні, але там, куди впали промені сонця, камінь наче жаром палав.
Гандальф, стоячи поряд з Фродо, подивився туди з-під руки:
— Ми непогано йшли! Тут межа країни, яку люди називають Холлін — Земля гостролиста. Колись, у щасливіші часи, тут у великій кількості жили ельфи, й звалась вона Ерегіон. Птахам летіти до неї сорок п'ять ліг, а ми по землі пройшли значно більший шлях. І земля, й погода тут будуть м'якшими, хоча небезпека, мабуть, ще зросте.