— Якого ж іще шляху тобі треба? — здивувався Арагорн.
— Прямого та зрозумілого, хоч би й крізь загорожу з ворожих мечів. Дивними шляхами йшли ми, і досі нічого доброго з цього не вийшло. Наперекір моїм бажанням ступили ми до мороку Морії — і зазнали гіркої втрати. А тепер ти кажеш, що ми маємо увійти до Золотого Лісу. Але в Гондорі відомо, що край цей небезпечний; кажуть, ніби з тих, хто входить, мало хто виходить назад, та й ті не без ушкоджень.
— Скажи краще «без змін», так буде вірніше, — поправив його Арагорн. — Насправді, бачу, мудрість Гондору гасне, якщо у місті стародавніх мудреців так ставляться до Лоріену. Можеш вірити у що завгодно, однак іншого шляху нема. Чи, може, ти волієш повернутися до воріт Морії, чи тинятися по гірському бездоріжжю, чи пливти без човнів по Великій Ріці?
— Гаразд, тоді веди нас! — сказав Боромир. — Але цей ліс загрожує бідою.
— Він дійсно грізний, — згодився Арагорн, — прекрасний та грізний, але боятись його варто лише тим, хто служить злу або ховає якесь зло у серці. Ходімо далі! [357]
Вони заглибилися у ліс ще на милю з гаком і наткнулися на нову річку. Вона гучно збігала з лісистих західних схилів і плескалась на перекатах в пітьмі десь справа. Її темні швидкі води перетинали дорогу загонові, а далі, вливаючись до Срібної, закручувались водовертями у невеличких заводях між корінням дерев.
— Це Німродель! — сказав Леголас. — Про неї лісові ельфи склали в давнину чимало пісень, ми на півночі ще співаємо їх та пригадуємо, як грають над нею райдуги, а золоті квіти спадають з гілля до гомінких потоків… Тепер усе затьмарилось, міст Німроделі обвалився. Але я чув, що вода її, як і раніш, цілюща для втомлених, коли обмиєш у ній ноги.
Спустившись з крутого берега, ельф ступив у воду і покликав друзів:
— Йдіть за мною! Тут неглибоко. Перейдемо вбрід, а на тому березі відпочинемо. Шум водоспадів навіватиме нам сон та забуття всіх печалей!
Один за одним усі попрямували за Леголасом. Фродо, злегка вмочивши замлілі ноги, зупинився. Вода ласкаво прохолоджувала; Фродо пішов далі, а коли вода піднялась до колін, відчув, як разом з порохом мандрів вода змиває і втому.
Переправившись, вони посідали попід деревами, відпочили та трохи попоїли, а Леголас оповів їм перекази про Лоріен, які ще збереглися у ельфів Чорнолісся, про луги понад Великою Рікою, простерті під сонцем та зорями у ті часи, коли світ ще не вицвів.
Нарешті він замовк, і в темряві стало чутно, як лопотить вода, до того співуче, що Фродо уявив собі, ніби у дзюрчання річки вплітається пісня.
— Чуєте голос Німроделі? — спитав Леголас. — Колись так звали діву, що жила на берегах цього потоку. Можу заспівати вам про неї. Нашою мовою вийшло б красивіше, але у Рівенделлі співають також загальною — ось послухайте…
Він почав дуже тихо, ледве підвищуючи голос понад шурхотом листя, що отіняло їх:
Голос Леголаса затремтів, і пісня увірвалась.
— Далі не можу. Багато чого я забув, адже історія ця довга й сумна — історія про те, як горе оселилося у Лоріені Квітучому, коли гноми розбудили підгорне лихо.
— Але не гноми його створили, це лихо, — заперечив Гімлі.
— А я цього й не казав. Але лихо прокинулось, і багато ельфів з роду Німроделі покинули свої домівки та помандрували у світ, а вона загубилась далеко на півдні, на перевалах Білих Гір, і не з'явилася на березі, де Амрот, її коханий, приготував корабель та чекав на неї, щоб відпливти. Але весною, коли вітер грає з молодим листям, відгомін її голосу ще можна почути біля водоспадів, що назвали її ім'ям. А коли вітер віє з півдня, від моря лунає голос Амрота, бо Німродель впадає у Срібну, яку ельфи звуть Келебрантою, а Келебранта — до Андуїну Великого, а той до затоки Белфалас, звідки відпливли ельфи Лоріену. Але ні Німродель, ні Амрот не повернулися сюди.
Кажуть; що жила вона, згідно зі звичаєм ельфів Лоріену, у будинку на гілках дерева, яке росло біля водоспадів; може, так вони й зараз живуть. Тому їх і прозвали «Галадрім», або Деревний народ. У нетрях лісу можна зустріти неймовірно високі дерева. Цей народ не порпався у землі, як гноми, не будував також кам'яних мурів, поки не постала Тінь.
— Але і в наш час жити на деревах, можливо, безпечніше, ніж на землі, - сказав Гімлі, подивившись через річку на дорогу, що вони вже пройшли, а потім на щільне склепіння з гілок над головою.
— Твої слова дуже доречні, Гімлі, - сказав Арагорн. — Ми не можемо збудувати дім, але пошукаємо сьогодні [360] притулку на ніч серед гілок, за прикладом Галадрімів. Необачно було б сидіти так довго поблизу від дороги.
Загін заглибився в ліс, віддаляючись на захід від Срібної берегом гірської річки. Неподалік від водоспадів Німроделі вони натрапили на кілька величезних дерев, що нависли над водою. Сірі, неосяжні стовбури здіймалися у темряві до невідомої високості.
— Я можу залізти догори, — запропонував Леголас, — це мені не первина, знаюся на деревах, хоч то коріння, хоч гілля. Щоправда, ця порода мені невідома. Тобто з пісень я знаю, що звуться вони меллорнами, — це ті самі, з жовтими квітами, — але лазити по них ще не доводилося. Тепер хоч дізнаюсь, які вони на дотик, як ростуть.
— Які б вони не були, — втрутився Пін, — я вважатиму їх пречудовими, якщо ночувати на них можуть не тільки птахи. Але, звісно, все ж таки якось незвично спати на сідалі!
— Тоді рий нірку під корінням, коли це більше до смаку вашому племені. Але якщо хочеш сховатися від орків, рий хутко та глибоко!
З цими словами Леголас, легко підскочивши, вхопився за гілку, що відходила від стовбура високо над його головою. Але не встиг він повиснути на ній, як із пітьми, звідкись зверху, пролунав владний вигук: «Даро!»
Леголас, сполоханий та здивований, відпустив гілку і припав до стовбура дерева.
— Стійте тихо! — шепнув він своїм супутникам. — Не рухайтесь, не гомоніть!
Наверху хтось неголосно засміявсь, а потім заговорили ельфійською мовою, чистою та дзвінкою. Фродо розібрав тільки частину слів (бо знайома йому мова ельфів заходу різнилась від мови лісових ельфів сходу). Леголас відповів їм тою ж мовою.
— Хто це та чого їм треба? — спитав Меррі.
— Ельфи, — прошепотів Сем. — Чи голосів не чуєш?
— Так, це ельфи, — підтвердив Леголас, — і вони кажуть, що ви сопите досить голосно, щоб поцілити вас із лука без зусиль, наосліп!