«Ні».
— А де тоді? — запитав Трейвіс.
Вирвавшись від Трейвіса, Ейнштейн так сильно почав махати головою, що його обвислі вуха аж заляскотіли.
— Можливо, на подушечках лап, — припустила Нора.
— Ні, — одночасно із гавкотом ретривера сказав Трейвіс. — Коли я його знайшов, його ноги кровили від тривалого і важкого шляху. Я чистив його рани борною кислотою, тому помітив би на подушечках мітку.
Ейнштейн знову почав махати головою, виляскуючи вухами.
— Можливо, на губах з іншої сторони, — припустив Трейвіс. — Біговим коням там ставлять тавро, щоб їх можна було розрізнити і щоб не допустити їх до незаконної участі у змаганнях. Хлопче, а давай поглянемо на твої губи.
Ейнштейн гавкнув один раз і несамовито заметляв головою.
Нарешті до Трейвіса дійшло. Він подивився на праве вухо, але нічого там не знайшов, проте на лівому вусі щось було. Трейвіс повів пса до вікна, де було світліше, і побачив на рожево-червоній шкірі три цифри з рискою, набиті фіолетовим чорнилом: 33-9.
Зазираючи через плече Трейвіса, Нора промовила:
— Напевне, у них багато піддослідних цуценят від різних сук. Тому їм треба якось їх розрізняти.
— Господи, якби я повів його до ветеринара, який отримав попередження про розшук ретривера з татуюванням…
— Але йому треба зробити щеплення.
— Може, йому вже їх зробили, — з надією у голосі промовив Трейвіс.
— Не слід на це розраховувати. Він був лабораторною твариною у контрольованому середовищі, де його не обов’язково було прививати, та й уколи могли завадити дослідам.
— Ми не можемо ризикувати, повівши його до ветеринара.
— Якщо вони знайдуть Ейнштейна, то ми не віддамо його, — сказала Нора.
— Вони можуть нас змусити, — стурбовано промовив Трейвіс.
— Чорта з два.
— Це нам буде чорта з два. Найімовірніше, ці досліди фінансує уряд. Вони нас розчавлять. Ми не можемо так ризикувати. Ейнштейн найбільше боїться повернення до лабораторії.
«Так, так, так».
— А якщо раптом він підхопить сказ, чумку чи… — почала було Нора.
— Зробимо щеплення пізніше, коли все стихне і його шукатимуть не так інтенсивно, — сказав Трейвіс.
Ретривер щасливо заскавчав, обнюхуючи шию й обличчя Трейвіса, таким сентиментальним чином висловлюючи свою вдячність.
— Ейнштейн — це чудо номер один двадцятого століття, — спохмурнівши, сказала Нора. — Невже ти гадаєш, що вони про нього забудуть і припинять пошуки?
— Це може тривати роками, — визнав Трейвіс, гладячи собаку. — Але поступово їхній ентузіазм згасне, як і надія. А ветеринари все рідше зазиратимуть ретриверам за вуха, тоді, гадаю, ми й зробимо ці щеплення. Це найкраще і єдине, що ми можемо зробити.
Чухаючи Ейнштейна, Нора промовила:
— Сподіваюся, ти правий.
— Так і є.
— Сподіваюся.
— Я правий.
Трейвіса вразило те, що він ледь не позбавив Ейнштейна свободи. Впродовж наступних декількох днів він думав про зловісне прокляття Корнеллів. Можливо, все знову повернулося на круги свої. Його життя кардинально змінилося і стало яскравішим, коли він закохався у Нору і полюбив цього нестерпного клятого пса. Можливо, доля, яка завжди була до нього надзвичайно ворожою, тепер відбере в нього Нору і пса.
Трейвіс був свідомий того, що доля — всього лише міфічне поняття. Він не вірив у пантеон злих богів, які дивляться на нього крізь небесну шпаринку і замишляють зловорожі підступи, але все ж вряди-годи зводив очі до неба. Щоразу, коли він робив якісь хоч трохи оптимістичні прогнози, одразу ж стукав по дереву, щоб відвести злу долю. Ненавмисно перекинувши під час обіду сільницю, Трейвіс одразу ж узяв дрібку солі, щоб кинути її через плече, проте, відчувши себе дурнем, одразу ж струсив сіль з рук. Але його серце забилося частіше від сміховинного забобонного страху, і він заспокоївся лише тоді, коли таки знову взяв дрібку солі й кинув через плече.
Хоч Нора, без сумніву, помічала дивну поведінку Трейвіса, їй вистачало тактовності не говорити нічого про його страхи. Вона намагалася підняти йому настрій своєю ненав’язливою і тихою любов’ю, захоплено обговорюючи їхню майбутню поїздку у Вегас. Нора постійно була у прекрасному настрої і без стукання по дереву.
Вона не здогадувалася про нічні жахи Трейвіса, бо він їй про це нічого не розповідав. А йому ось дві ночі поспіль снився один і той же поганий сон.
Начебто він гуляв лісистими каньйонами біля підніжжя Санта-Ани в окрузі Оріндж, там, де зустрів Ейнштейна. Він знову був там, але цього разу вже з ретривером і Норою, і загубив їх обох. Переживаючи за них, він дерся крутими схилами, бігав пагорбами, продирався крізь густі зарослі і в паніці кликав Нору та Ейнштейна. Іноді Трейвіс чув, як Нора відповідала, а пес гавкав, і чоловік розумів, що вони втрапили у халепу, і біг на їхні голоси, але щоразу вони все більше даленіли і лунали в іншому місці. І як би сторожко Трейвіс не вслухався і як швидко не продирався до них, він постійно втрачав їх…