Лем відправив ще одного агента у південно-західний куток парку, що межував із хвилерізом, розділяючи громадський пляж і затоку, та наказав йому пильнувати, щоб Ділворт, повернувшись, не заліз на хвилеріз, звідки можна непомітно переплисти затоку до таксофонів в іншому кінці міста.
Сьомий агент стояв у північно-західному кутку парку, де починався океан, і стежив, щоб Ділворт не потрапив на приватний пляж, а потім — до житлових кварталів, де він зможе у когось попросити дозволу скористатися телефоном, який не прослуховується.
Лем, Кліфф і Генк залишилися прочісувати парк і прилеглий пляж у пошуках юриста. Лем розумів, що в нього дуже мало людей, але в місті, окрім цих десяти агентів (й Олбіра з Джонсом, які сиділи на АТС), не було нікого. Він не бачив сенсу викликати підмогу із Лос-Анджелеса, бо поки ті приїдуть, Ділворта або вже зловлять, або він встигне зателефонувати Корнеллам.
На всюдиході з відкритим дахом був трубчатий каркас, на якому було встановлено два ківшеподібних сидіння, а позаду — багажник, у якому могли поміститися додаткові пасажири або значна кількість багажу.
Гаррісон лежав на животі в багажнику, прикрившись ковдрою. На ківшеподібних сидіннях розташувалися два підлітки, а ще двоє сиділи на Гаррісоні, розкинувшись, наче під ними була просто купа ковдр. Вони намагалися не тиснути на нього всією вагою, але все ж Гаррісон почувався, наче його от-от розчавлять.
Звук двигуна нагадував високе і настирливе дзижчання сердитих ос. Гаррісон ледь не оглух, бо правим вухом лежав на кузові, який передавав і підсилював вібрації.
На щастя, пісок пом’якшував їзду.
Машина почала гальмувати, а за мить двигун різко заглухнув.
— Дідько, — прошепотів один із хлопців до Гаррісона, — попереду якийсь чувак з ліхтариком, який махає, щоб ми зупинились.
Вони загальмували, і крізь тихе гурчання двигуна Гаррісон почув, як чоловік запитав:
— Куди прямуєте, хлопці?
— На пляж.
— Там приватна власність. У вас є право туди заходити?
— Ми там живемо, — відповів Томмі — хлопець, котрий сидів за кермом.
— Невже?
— А хіба ми не схожі на розбещених мажорів? — зухвало запитав інший.
— Що ви задумали? — підозріло запитав чоловік.
— Покататися і позависати на пляжі. Але тут дуже холодно.
— Ви щось пили?
«Недоумок, — подумав Гаррісон, слухаючи перемовини. — Це підлітки. Бідолахи, у яких грають гормони. Вони бунтуватимуть проти будь-якої влади ще кілька років. Вони симпатизують мені, бо знають, що я втікаю від копів. Вони на моєму боці, хоча навіть не знають, що я вчинив. Якщо ти хочеш, щоб вони тобі допомогли, не можна на них тиснути».
— Чорта з два, — відповів інший хлопець. — Якщо хочете, зазирніть у холодильник позаду. Там лише «Доктор Пеппер».
Гаррісон, якого притиснули до холодильника, молив Бога, щоб чоловік і справді не надумав перевірити. Якщо він підійде занадто близько, то точно помітить під ковдрою, на якій сиділи хлопці, щось схоже на людську постать.
— «Доктор Пеппер», еге ж? А скільки пива ви видудлили до цього?
— Гей, чуваче, — промовив Томмі. — Чому ти доколупався до нас? Ти що, коп?
— До речі, так.
— А де твоя уніформа? — запитав один із хлопців.
— Працюю під прикриттям. Слухай, я можу вас відпустити, не перевіривши на предмет алкоголю чи інших речовин. Але я хочу знати, чи не бачили ви тут на пляжі сивого діда?
— Кому потрібні дідугани? — промовив хлопець. — От жінки — інша справа.
— Того старого важко не помітити. Найімовірніше, він був у плавках.
— У плавках? — перепитав Томмі. — Зараз майже грудень. Ти бачиш, який вітер?
— Може, і не в плавках.
— Ні, не бачили ніякого сивого діда, — відповів Томмі. — А ви?
Троє хлопців підтвердили, що не бачили жодного старого пердуна, який би підходив під опис. Тож чоловік дозволив їм проїхати на північ від громадського пляжу в житлові квартали, де стояли прибережні будиночки та приватні пляжі.
Коли машина об’їхала круглий пагорб, а чоловік, котрий зупинив їх, зник із поля зору, хлопці зняли ковдру з Гаррісона. Він з полегшенням сів.
Томмі розвіз інших трьох хлопців по домах і поїхав з Гаррісоном до себе, бо його батьків увечері не було вдома. Він мешкав у будинку, що височів на крутому березі й нагадував корабель із декількома палубами: весь зі скла й кутів.
Зайшовши вслід за Томмі в коридор, Гаррісон побачив своє відображення у дзеркалі. Він узагалі не був схожий на того поважного сивого адвоката, якого знали в усіх судах міста. Його закустране волосся було брудним і мокрим, а обличчя вимащене багнюкою. До тіла поприлипали пісок і трава, а у волоссі на грудях заплуталися водорості. Гаррісон щасливо посміхнувся.