Тремтячи всім тілом, Трейвіс промовив:
— Мені начхати, якщо він навіть обдзюрить весь будинок! Головне, щоб він думав!
— Думав? — перепитав явно спантеличений лікар Кін. — Еммм… що ви маєте на увазі? Врешті-решт, це собака.
Ветеринар спершу сприймав їхні тривогу і відчай у таких випадках як звичайну реакцію власників тварин, але тепер він почав дивитися на Нору і Трейвіса зі здивуванням.
Почасти щоб змінити тему розмови й відволікти ветеринара від підозр, а почасти тому, що вона просто хотіла почути відповідь, Нора запитала:
— Добре. Але невже в Ейнштейна друга стадія чумки?
Кін відповів:
— Наскільки я зрозумів, у нього перша стадія. Ми вже почали його лікувати, і якщо впродовж доби не буде нових серйозних симптомів, гадаю, далі першої стадії хвороба не зайде, відтак він видужає.
— А на першій стадії мозок не уражається? — так наполегливо запитав Трейвіс, що Кін знову звів брови.
— Ні. На першій стадії цього не буває.
— А якщо далі першої стадії не зайде, то він не помре? — сказала Нора.
Намагаючись говорити якомога лагідніше, щоб заспокоїти Нору, Джеймс Кін відповів:
— Ну, зараз дуже високі шанси, що пес перехворіє на чумку першої стадії без жодних наслідків. Ви повинні розуміти, що в нього дуже великі шанси одужати. Але водночас я не можу давати вам оманливу надію. Це жорстоко. Навіть якщо хвороба і зупиниться на першій стадії… Ейнштейн може померти. Більше шансів на те, що він житиме, але не можна виключати і летального кінця.
Нора знову почала плакати. Вона думала, що вже взяла себе в руки і готова бути сильною, проте зараз не стрималась і заплакала.
Нора підійшла до Ейнштейна, присіла поряд на підлогу і поклала руку йому на плече, щоб він відчув її підтримку.
Кіна почала трохи нервувати — і збивати з пантелику — їхня бурхлива емоційна реакція на погані новини. Лікар заговорив, і в його голосі з’явилася криця.
— Послухайте, все, що ми можемо зробити, — це припинити цю гіперопіку і сподіватися на краще. Без сумніву, йому доведеться залишитись тут, бо лікування чумки — досить складний процес, і він повинен проходити під наглядом ветеринара. Я робитиму йому внутрішньовенні вливання і колоти антибіотики… а якщо в нього почнуться напади, доведеться регулярно вводити антиконвульсанти і заспокійливе.
Нора рукою відчула, як затремтів Ейнштейн, так ніби почув розмову й усвідомив усі похмурі перспективи.
— Добре, — погодився Трейвіс. — Звісно ж, він залишиться у вас. А ми будемо з ним.
— У цьому нема потреби… — почав Кін.
— Згоден, — швидко відповів Трейвіс. — Але ми хочемо залишитися. З нами буде все добре, ми зможемо поспати на підлозі.
— Боюсь, це неможливо, — промовив Кін.
— А я впевнений, що можливо, цілком можливо, — заперечив Трейвіс, повторюючи слова у відчайдушній спробі переконати ветеринара. — Не турбуйтеся за нас, лікарю. Ми впораємося. Ми потрібні Ейнштейну тут, тому ми залишимося. Це для нас надважливо. Звісно ж, ми доплатимо вам за всі незручності.
— Але ж у мене не готель!
— Нам потрібно залишитися, — наполягала Нора.
— Господи, я ж виважена людина, але… — почав було Кін.
Трейвіс обома руками схопив правицю Кіна і міцно стиснув її, чим надзвичайно здивував лікаря.
— Послухайте, лікарю Кін, я зараз усе поясню. Я розумію, що це незвичне прохання і що ми схожі на якусь пару божевільних. Але в нас на те є свої причини, і вони вагомі. Лікарю Кін, це не звичайний пес. Він врятував мені життя…
— І мені теж, — додала Нора. — Але то був інший випадок.
— І познайомив нас, — сказав Трейвіс.
— Якби не Ейнштейн, ми б ніколи не зустріли одне одного і не одружилися, ще й більш од того: давно вже були б мертві.
Кін здивовано переводив погляд із Нори на Трейвіса.
— Тобто він у прямому сенсі цього слова врятував вам життя у двох різних випадках?
— У прямому сенсі, — підтвердила Нора.
— І познайомив вас?
— Так, — погодився Трейвіс. — Він стільки разів змінював наше життя, що ми не можемо навіть підрахувати чи пояснити ці випадки.
Ветеринар, якого Трейвіс досі тримав за руку, опустив свої добрі очі на ретривера, що хрипів на матраці, відтак похитав головою і промовив:
— Я обожнюю історії про героїчних собак, тому вам доведеться розповісти мені свою.
— Ми все вам розповімо, — пообіцяла Нора, а подумки додала: «Але багато чого змінимо».
— Коли мені було п’ять років, мене врятував чорний лабрадор, коли я тонув, — промовив Джеймс Кін.
Нора згадала гарного чорного лабрадора у вітальні. «Цікаво, то нащадок того самого пса чи просто нагадування про його великий борг перед собаками?» — подумала вона.