На подив Вінса, Діченціано, який був схожий на білку із напханими за щоки горіхами, зрадів, дізнавшись, яким чином Вінс виконав замовлення. Він сказав, що дон дуже хвалив його. Коли Вінс зайшов до ресторану, його ніхто не обшукував. Його і Френка, як найдорожчих гостей, обслуговували в кутовому кабінеті, де подавали спеціальні страви, яких не було в меню. Вони пили «Совіньйон каберне» за триста доларів — подарунок від Маріо Тетраньї.
Коли Вінс обережно зачепив тему про вбитих дружину і бабусю, Діченціано промовив:
— Послухай, друже, ми знали, що Веласкес — міцний горішок і це буде надзвичайно складне завдання, тому, мабуть, доведеться порушити деякі правила. Окрім того, це не наші люди, а купка мігрантів-латиносів. Їм зась до нашого бізнесу. Якщо вони намагаються влізти в нього, то хай не сподіваються, що ми гратимемо за правилами.
Вінс із полегшенням зітхнув і пішов у туалет, де від’єднав детонатор; йому не хотілось би, щоб він випадково спрацював — особливо зараз, коли небезпека минула.
Пообідавши, Френк дав Вінсу список, у якому було дев’ять імен.
— Ці люди — до речі, вони не належать до сім’ї — платять дону за право виготовляти фальшиві документи на його території. Ще у листопаді я поговорив з цими дев’ятьма, бо передбачив, що ти успішно впораєшся із завданням. Вони пам’ятають, що дон наказав їм всіляко посприяти тобі.
Вінс того ж вечора вирушив шукати когось, хто пам’ятатиме Трейвіса Корнелла.
Спочатку він був у відчаї. Перші двоє не виходили на зв’язок: вони зачинили свої контори і поїхали на відпочинок. Вінс вважав, що кримінальному світу не личить брати відпустку на Різдво та Новий рік, наче якимось учителям.
Але п’ятий, Ансон Ван Дайн, працював у підвалі під «Гот тіпс» — клубом із дівчатами, котрі танцювали топлес. Двадцять шостого грудня о пів на шосту Вінс знайшов, що хотів. Ван Дайн глянув на фотографію Трейвіса Корнелла, яку Вінс вирізав зі старої газети Санта-Барбари.
— Так, пам’ятаю його. Такого не забудеш. Це не іноземець, що хоче швидко стати громадянином США. Серед моїх клієнтів половина таких. І це не простий невдаха, якому не пощастило і він, вляпавшись у халепу, вирішив змінити зовнішність та ім’я. Він не якийсь там здоровило і не вдає із себе крутого, але в мене склалося враження, що він зітре в порошок будь-кого, хто стане йому на заваді. Він дуже стриманий і спостережливий. Його важко забути.
— А його кайфову дівку взагалі неможливо забути, — сказав один із двох бороданів, котрі сиділи за комп’ютером.
— На неї і в мерця встав би, — прокоментував інший, а перший додав:
— Так, навіть у мерця, це точно.
Вінса образили і спантеличили їхні коментарі, тому він не зважав на них і звернувся до Ван Дайна:
— Ви зможете згадати їхні нові імена?
— Звісно. У нас вся інформація зберігається, — відповів Ван Дайн.
Вінс не вірив своїм вухам.
— Я гадав, що люди вашої професії не зберігають записи задля безпеки клієнтів і власної теж.
Ван Дайн знизав плечима.
— Мені насрати на клієнтів. До нас можуть вдертися федерали або місцева поліція, і ми залишимося не при ділі. Тож мені треба буде стабільний дохід, щоб оплачувати послуги адвоката. А що може бути краще за список із кількох тисяч бовдурів під чужими іменами, яких можна притиснути? Їм же вигідніше буде трохи потерпіти, ніж знову починати все спочатку.
— Шантаж, — промовив Вінс.
— Негарне слово, — сказав Ван Дайн. — Але боюсь, що точне. В будь-якому разі, все, що нас хвилює, то це наша власна безпека, тому проти нас тут нема жодних доказів. Ми не зберігаємо дані в цьому бардаку. Щойно ми надаємо комусь нові документи, то передаємо записи з цього комп’ютера на інший за допомогою захищеної телефонної лінії. Той комп’ютер запрограмовано таким чином, що звідти нічого неможливо передати. Це шлях в один кінець. Тому якщо нас накриють, поліцейські хакери не зможуть видобути записи з наших машин. Чорт забирай, та вони навіть не дізнаються про існування цих записів.
У Вінса паморочилося в голові від високих технологій у кримінальному світі. Навіть дон, який був людиною неосяжного кримінального розуму, гадав, що ці люди не зберігають записи, і навіть не здогадувався, як безпечно це можна робити за допомогою комп’ютерів. Вінс обдумав слова Ван Дайна, розклавши їх по поличках, а потім запитав:
— Отже, ви покажете мені той комп’ютер, де зберігаються нові документи Корнелла?
— Для друга дона Тетраньї я зроблю все, окрім як перерізати собі горло, — промовив Ван Дайн. — Ходімо.