Ван Дайн відвіз Вінса у гамірний китайський ресторан у Чайна-тауні. Ресторан був розрахований, мабуть, місць на сто п’ятдесят, і всі вони були зайняті — здебільшого білими американцями, а не азійцями.
Попри його величезну площу і прикраси у вигляді паперових ліхтариків, настінних зображень драконів, ширм під червоне дерево і латунних дзвіночків у формі китайських ієрогліфів, Вінсу він нагадав дешеву італійську тратторію, у якій у серпні він убив цього щура Пантаньєлу і двох федералів. Усі ці народні мотиви і декорації, по суті, нічим не різняться — що китайські чи італійські, що польські чи ірландські.
Власником ресторану виявився тридцятирічний китаєць. Ван Дайн назвав його просто Юанем. Отримавши від нього по пляшці «Чінзано», Ван Дайн із Вінсом пішли в його офіс, що розташовувався у підвалі. Там на двох столах стояли два комп’ютери: один посеред кімнати, а другий сиротів у кутку. Останній було увімкнено, хоча за ним ніхто не працював.
— Це мій комп’ютер, — промовив Ван Дайн. — За ним ніхто не працює, і його навіть не торкаються, хіба зранку відкривають телефонну лінію, щоб увімкнути модем, а ввечері закривають. Всі мої комп’ютери у «Гот тіпс» під’єднані до нього.
— Ви довіряєте Юаню?
— Я дав йому позику на розвиток бізнесу. Тому він у мене в боргу. Це чиста позика, тому Юаня нічого не пов’язує зі мною чи доном Тетраньєю і він залишається чесним громадянином, яким копи не цікавляться. Навзамін Юань дозволяє тут тримати мій комп’ютер.
Ван Дайн почав щось набирати. Через дві хвилини Вінс побачив нове ім’я Трейвіса Корнелла: Семюел Спенсер Гаятт.
— А ось жінка, що була з ним, — промовив Ван Дайн, поки на моніторі миготіли дані. — Її справжнє ім’я — Нора Луї Дейвон із Санта-Барбари. Тепер її звати Нора Жан Еймс.
— Добре, — сказав Вінс. — Тепер стирайте.
— Тобто?
— Стирайте їх із комп’ютера. Вони більше не ваші, вони — мої. І ніхто на них не має права.
Незабаром Ван Дайн і Вінс прибули назад у «Гот тіпс». Це було пекельне місце, від якого Вінса нудило.
У підвалі Ван Дайн назвав прізвища «Гаятт» і «Еймс» двом бороданям, котрі, здавалося, перебувають тут цілодобово, наче пара тролів.
Насамперед вони зламали комп’ютери Департаменту автотранспорту, щоби подивитися, чи за три місяці після отримання нових документів Гаятт і Еймс десь осіли і подали заявку на зміну адреси в межах штату.
— Еврика! — сказав один із них.
На моніторі з’явилася адреса, і бородань роздрукував її.
Ансон Ван Дайн узяв аркуш із принтера і передав Вінсу.
Трейвіс Корнелл і Нора Дейвон — тепер Гаятт і Еймс — мешкали у сільській місцевості біля шосе «Пасіфік коуст», що на південь від Кармела.
5
У середу, 29 грудня, Нора поїхала в Кармел до лікаря Вайнгольда.
Небо було затягнуте такими темними хмарами, що білі чайки на їхньому тлі здавалися яскравими вогниками. Ця погода встановилася наступного дня після Різдва, хоча обіцяний дощ так і не пішов.
Але сьогодні, коли Нора припаркувала свій пікап на невеличкій парковці позаду кабінету лікаря Вайнгольда, дощ полив як із відра. Вона про всяк випадок перед від’їздом вдягнула нейлонову куртку з капюшоном, тож перед тим, як вийти з пікапа й забігти в одноповерхову цегляну будівлю, накинула його на голову.
Лікар Вайнгольд, як завжди, ретельно оглянув її, а тоді сказав, щоб вона тримала хвіст пістолетом. Ейнштейна це би потішило.
— Жодного разу не бачив жінки, яка на третьому місяці була б у такій хорошій формі, — зізнався лікар.
— Я хочу, щоб у мене народилася здорова, ідеальна дитина.
— Так і буде.
Лікар знав, що її прізвище Еймс, а чоловіка — Гаятт, але жодного разу не висловив невдоволення їхнім сімейним статусом. Це бентежило Нору, але вона подумала, що у світі, в який вона вилетіла прямо з колиски, йменованої «домом Дейвон», до таких речей ставляться поблажливо.
Як і до цього, лікар Вайнгольд запропонував зробити тест на визначення статі дитини. Але Нора відмовилася минулого разу. Вона хотіла, щоб це був сюрприз. Окрім того, якщо вони дізнаються, що в них буде дівчинка, то Ейнштейн наполягатиме, щоб її назвали Мінні.
Обговоривши наступний прийом з реєстратором, Нора натягнула капюшон і вийшла під зливу. На одній частині даху не було ринви, тому вода стікала прямо на тротуар, утворюючи калюжі на вкритій щебенем парковці. Вона похлюпала до пікапу через цю «річечку», і водномить її кросівки промокли наскрізь.
Коли Нора підійшла до машини, то побачила, як із червоної «хонди», припаркованої поряд, вийшов якийсь чоловік. Вона не особливо звернула на нього увагу, помітила лише, що його автівка надто маленька, як на такого здорованя, і що він одягнений не по погоді — джинси і синій пуловер. «Бідолашний промокне до нитки», — подумала Нора.