Він обожнював ці дикі каньйони. Коли був ще хлопчиком, у цих лісах водилися чорні ведмеді. Зараз їх уже не стало. Траплялися ще олені-мули, хоча значно рідше, ніж пару десятиріч тому. Проте мальовничий гористий ландшафт, буйна і розмаїта рослинність зоставалися в повній цілості. Трейвіс усе йшов і йшов під навісом, утвореним кронами каліфорнійських дубів і платанів.
Час від часу йому траплялися поодинокі хатини й поселення. Та жменька людей, що замешкували тут, у каньйоні, — такі собі відлюдники, які вірили у близький кінець цивілізації, але не зважувалися переїхати у віддаленіші закутки. У більшості вони були простими людьми, яким остогидло гамірне сучасне життя, і вони жили тут собі на втіху, чудово обходячись без каналізації та електрики.
Хоч каньйони здавалися віддаленими, передмістя поступово підступало до них. У радіусі сотні миль у тісно заселених містечках округу Оріндж та Лос-Анджелеса проживало майже десять мільйонів людей. Поселення постійно розширювалися.
Але зараз на цей дикий край опускалося божественне світло, яке, здавалося, очищує все довкола, наче дощ, повертаючи йому первісну чистоту.
Трейвіс присів на широкому плоскогір’ї і зняв рюкзак. Тут, на цьому голому хребті, майже нічого не росло, і навіть куца трава, що пробилася під час короткого сезону дощів, уже встигла висохнути і пожовтіти.
Десь за п’ятнадцять метрів від Трейвіса на камені вигрівалася півтораметрова змія-гримучка.
Злісно здійнявши свою клиноподібну голову, вона уважно подивилися на чоловіка.
У дитинстві на тутешніх пагорбах Тревіс убив купу змій-гримучок. Зараз він дістав із рюкзака револьвер, підвівся з каменя і зробив кілька кроків у її бік. Вона випросталась і пильно глянула на нього.
Трейвіс, узявши револьвер в обидві руки, зробив ще кілька кроків, наблизившись на відстань, достатню для прицільної стрільби.
Змія зашипіла. Скоро вона зрозуміє, що не зможе напасти з такої відстані, і спробує втекти.
Хоча Трейвіс не сумнівався, що завиграшки влучить у ціль, він із подивом відчув, що не може натиснути на спусковий гачок. Колись, приходячи на ці пагорби, він не лише спогадував добрі давні часи, а й убивав усіх змій, що траплялися йому на шляху. Останнім часом самотність і безглуздість власного життя настільки допекли його, що він почувався як напнута тятива лука. Йому треба було вивільнитися від нагромадженої злості, тому вбивство кількох змій — невелика втрата — здавалося чудовими ліками від душевного сум’яття. Але поки він дивився на змію, то усвідомив, що в її існуванні більше сенсу: вона займає певну екологічну нішу й напевне отримує від життя більше задоволення, ніж він. Трейвіса почало трясти. Він не міг прицілитися і змусити себе натиснути на гачок. Убивці з нього не вийшло, тому він опустив револьвер і повернувся до каменя, на якому залишив рюкзак.
Змія, безумовно, була мирно налаштована, позаяк одразу винувато опустила голову на камінь і завмерла.
Через якийсь час Трейвіс розірвав пакунок «Орео». Це були його улюблені ласощі ще з отроцтва. Він не їв їх уже п’ятнадцять років. Печиво було таким же смачним, як і тоді. Трейвіс відпив «Кул-ейд» із фляги, але напій сподобався йому менше, оскільки виявився занадто солодкий, як для дорослого чоловіка.
«Невинність, захват, радощі та ненаситність молодості можна згадувати, але навряд чи можливо повернути», — подумав Трейвіс.
Давши змії-гримучці разом з її сонячними ваннами спокій, він знову взяв рюкзак на плечі й почав спускатися південним схилом у затінок дерев. Там починався каньйон, а повітря освіжував весняний подих вічнозеленого лісу. На західному схилі, що вів до темного дна каньйону, Трейвіс повернув на захід і ступив на оленячу стежку.
Через кілька хвилин, проходячи між парою каліфорнійських платанів, крони яких нахилились, утворивши подобу склепіння, Трейвіс опинився на осяяній сонцем галявині. На протилежному її кінці оленяча стежка губилася в тій частині лісу, де ялинки, лаври та платани росли щільніше, ніж в інших місцях. Попереду був крутий схил, що вів на дно каньйону. Хоча Трейвіс стояв на самому краєчку залитої сонцем галявини, його черевики ховалися в тіні, та й бачити він міг уперед лише метрів на п’ятнадцять. Потім стежка різко обривалася в темряві.
Щойно Трейвіс ступив у тінь дерев, як із сухого паростя справа виплигнув пес і, хекаючи, кинувся до нього. Це був чистопородний золотистий ретривер. Навскидь йому, мабуть, було трохи більше року, бо хоча тілом він уже скидався на дорослого пса, проте не втратив іще цуценячої жвавості. Густа шерсть ретривера, куди понабивалися якісь колючки, травинки та листя, була мокрою, брудною, скуйовдженою і закустраною. Пес зупинився навпроти нього, присів, підняв голову й подивився на чоловіка з непідробною приязністю.