У п’ятницю вона пішла пообідати з Трейвісом Корнеллом.
Нора з подивом усвідомила, що прийняла його запрошення. Трейвіс був відверто шокований, почувши, як Стрек тероризував жінку й збиткувався з неї і що честь (і, можливо, й життя) Нори було врятовано завдяки появі Трейвіса в останню мить. Але ту параною, яку їй роками навіювала тітка Вайолет, неможливо було прогнати за кілька днів, тому Нору все ще мучили безпідставні підозри та страх. Вона б розгубилася, а можливо, навіть впала у відчай, якби Трейвіс раптом спробував надто наполегливо набиватися в друзі, але в жодному разі не здивувалася б. Оскільки її з дитинства привчили до того, що від людей слід очікувати найгіршого, її можна було здивувати лише добротою та співчуттям.
І все ж Нора пішла з ним пообідати, спочатку навіть не знаючи, чому пристала на це. Проте відповідь знайшлася майже миттєво: через собаку. Вона хотіла, щоби пес був поряд, оскільки з ним вона почувалася у безпеці й до цього ніхто так щиро не радів їй, як Ейнштейн, і неважливо, що він був усього лише твариною. Окрім того, серце підказувало їй, що Трейвісу Корнеллу можна цілком довіряти, бо Ейнштейн, своєю чергою, довіряв йому, а пса не обдуриш.
Вони пообідали у відкритому кафе, влаштованому на цегляній терасі, де під біло-блакитними смугастими парасольками ховалося кілька застелених скатертинами столиків. Їм дозволили прив’язати пса до залізної ніжки столика. Ейнштейн був чемний і майже весь час спокійно лежав. Лише іноді він піднімав голову й дивився на Трейвіса і Нору своїми розумними очима. Вони вгощали його, хоч він спеціально їжі не випрошував.
Нора раніше не стикалася із собаками, але подумала, що Ейнштейн напрочуд розумний і допитливий. Він часто совався, щоб подивитися на інших відвідувачів, які, здавалося, чимось цікавили його.
Нору приваблювало буквально все. Вона вперше обідала в ресторані, і, хоча в багатьох романах читала про те, як люди обідають і вечеряють у ресторанах, усе ж її приголомшувала і втішала кожна деталь: троянда у біло-молочній вазі, коробки із сірниками, на яких було видруковано назву закладу, оформлене як пелюстки масло, яке подали у вазочці з колотим льодом, скибка лимона у крижаній воді. Проте найбільше Нору вразила охолоджена виделка для салату.
— Подивись на це, — промовила вона до Трейвіса, коли офіціант, подавши замовлені основні страви, пішов.
Трейвіс, спохмурнівши, глянув на її тарілку:
— Щось не так?
— Ні, ні. Я про… овочі.
— Маленькі морквинки, маленькі кабачки…
— Де вони беруть такі маленькі овочі? Подивись, як вони гарно порізали зубчиками помідор? Яке тут усе довершене! Де вони беруть час, щоб так усе прикрашати?
Нора знала, що Трейвіс сприймає її подив як належне і що її здивування — це прояв суто дитячих недосвідченості та простоти. Нора часто червоніла і затиналася від збентеження, але не могла стиримати свої ремарки щодо всіх цих чудес. Трейвіс же лише посміхався, але, на щастя, це була не поблажлива посмішка. Здавалося, його дійсно втішала радість Нори від нових відкриттів та маленьких насолод.
Поки вони пили каву та смакували десерт — пиріг з ківі для Нори, полуниця з вершками для Трейвіса і лимонний пиріг для Ейнштейна, — Нора раптом усвідомила, що це чи не найдовша розмова в її житті. Дві з половиною години вони говорили без незручних пауз, в основному обговорюючи книжки, оскільки, беручи до уваги відлюдницьке життя Нори, це поки що було єдине, що їх об’єднувало. Ну, і самотність. Здавалося, Трейвісу по-справжньому цікава її думка про романістів, утім, і в нього були деякі оригінальні ідеї, які раніше не спадали їй на гадку. За один вечір вона насміялася більше, ніж за весь рік. Але ця зустріч виявилася для неї такою напруженою, що їй іноді паморочилося в голові. Коли вони покинули ресторан, Нора вже не пам’ятала нічого з того, про що вони говорили, вся їхня зустріч видавалася нашаруванням розпливчастих кольорових плям. Нора відчувала психологічне перевантаження, яке відчував би примітивний дикун, якби його раптом висадили в центрі Нью-Йорка. Їй потрібен був час, щоб все це поглинути і переварити.
Вони пішли від кафе до будинку Нори, де Трейвіс залишив свій пікап, і всю дорогу Нора вела пса за повідець. Ейнштейн жодного разу не смикнув його і не заплутав довкола її ніг. Він слухняно трюхикав або поряд, або трохи попереду, озираючись на Нору з таким зачудуванням, що вона аж заусміхалась.