Волт усміхнувся, водночас зостаючись цілком серйозним.
— Не думав, що я це все зв’яжу в одну купу, еге ж? Кожен із цих випадків трапився у різних поліцейських районах, але, наскільки я знаю, наш округ — це одне велике місто, у якому проживає два мільйони жителів. Тому я тісно контактував із місцевими відділками.
— Ну, і до якого висновку ти дійшов?
— А до такого, що дивовижним чином за один день відбуваються вбивства шести доволі знаних людей. Врешті-решт, ми ж живемо не в Лос-Анджелесі, а в окрузі Оріндж. Але що мене здивувало ще більше, це зв’язок шістьох смертей з невідкладними питаннями національної безпеки. Це мене й зацікавило. Я почав перевіряти минуле цих людей, шукаючи, що між ними спільного…
— Волте, заради Бога!
— …і дізнався, що всі вони працюють — чи працювали — у якійсь організації під назвою «Лабораторія Банодайн».
Лем не розсердився. Він не міг сердитися на Волта — вони були ближчі, ніж брати, — але від проникливості цього здорованя можна було здуріти.
— Послухай, ти не маєш права вести слідство.
— Я шериф, якщо ти забув.
— Але почнемо з того, що жодне із цих убивств не підпадає під твою юрисдикцію, крім Далберґа, — заперечив Лем. — Навіть якщо так… коли до справи долучається АНБ, то ти не маєш права продовжувати. Ще й більш од того, законом це прямо заборонено.
Не слухаючи Лема, Волт продовжував:
— Я їду в Банодайн, щоб з’ясувати, чим вони займалися. Виявляється, вони займалися генною інженерією, рекомбінантними ДНК…
— Ти невиправний.
— Немає жодних відомостей про те, що у Банодайні займалися військовими проектами, але це нічого не означає. Вони могли укладати приховані контракти і працювати над такими таємними проектами, що їх фінансування навіть не розголошувалося.
— Господи, — роздратовано відрубав Лем. — Невже ти не розумієш, що з нами краще не зв’язуватися, коли справа стосується національної безпеки?
— Я просто розмірковую вголос, — сказав Волт.
— Ти дорозмірковуєшся, що тебе, білосракого, відправлять у тюремну камеру.
— Лемюеле, давай не будемо розпочинати зараз ці огидні расові суперечки.
— Ти невиправний.
— Ти вже казав. Загалом кажучи, я довго аналізував зібрані факти і дійшов висновку, що вбивства співробітників Банодайна пов’язані з облавою, яку піхотинці проводили у середу та четвер, а також з убивством Везлі Далберґа.
— Між ними нема нічого спільного.
— Звісно ж, ні. Працювали різні вбивці. Ярбеків, Гадстонів та Везербі вбив професіонал, а бідолаху Веза Далберґа щось розірвало на шматки. Проте я готовий заприсягнутися, що якийсь зв’язок повинен тут бути, інакше б тебе не залучили до цієї справи. А зв’язує їх Банодайн.
Сонце закотилось за обрій. Тіні згустилися.
Волт промовив:
— Ось якого висновку я дійшов: у Банодайні розробляли якийсь новий вірус, генетично модифікований мікроб. Він вирвався на волю і когось заразив — і не просто заразив, а сильно пошкодив мозок, перетворивши людину на жорстоку істоту чи…
— Новітній доктор Джекіл у добу високих технологій? — саркастичним тоном перебив Лем.
— …ця людина втекла з лабораторії на пагорби, поки ніхто не дізнався про те, що трапилося з нею, відтак примчала сюди й напала на Далберґа.
— Ти передивився дешевих жахів чи що?
— Що ж до Ярбека та інших, їх могли замочити, бо вони дізналися про те, що сталося, і, злякавшись наслідків, вирішили все розповісти громадськості.
Десь у звечорілому каньйоні почулося надсадне протягле виття. Напевне, просто койоти.
Лему захотілося забратися подалі від лісу. Але він відчував, що йому треба закінчити з Волтом і відвести його від тієї лінії розслідування, якої він так уперто тримався.
— Якщо я правильно тебе зрозумів, Волте, наш уряд убив учених, щоб змусити їх мовчати?
Волт насупився, усвідомлюючи, яким неправдоподібним (чи взагалі неможливим) був його сценарій.
Лем запитав:
— Ти вважаєш, що в житті все так, як у романах Ладлема? Ми вбиваємо власних людей? Це місячник Національної параної? Ти справді віриш у цю маячню?
— Ні, — визнав Волт.
— Як убивцею Далберґа міг стати вчений, у котрого щось не гаразд із мізками? Заради Бога, ти ж сам казав, що його вбила якась тварина з пазурями та гострими зубами!
— Гаразд, цього я не врахував. І не все ще проаналізував до кінця. Але я впевнений, що це все якимось чином пов’язано з Банодайном. В принципі ж я правий?
— Аж ніяк, — відповів Лем.
— Невже?
— Так.
Лему було дуже неприємно брехати Волту і підтасовувати факти, але що вдієш.