Добряк продовжував зводитись дибки й іржати, Трейсі теж верещала, по всій околиці завалували собаки, а в будинку увімкнули світло, даючи їй надію на порятунок. Але дівчинка відчувала, що нападник не збирається здаватися і, мабуть, уже обходить ошалілого від страху жеребця, щоб знову напасти на неї. Трейсі чула його чи то гарчання, чи то сичання і розуміла, що перш ніж вона встигне добігти до будинку, потвора знову повалить її на землю, тому дівчинка поповзла до коюшні з наміром заховатися в одному з порожніх стійл.
— Господи, Господи… — примовляла Трейсі.
Дві стулки голландських дверей стійла були надійно зачинені на шпінгалет, а ще один шпінгалет з’єднував їх із рамою. Відкривши його, Трейсі розчинила стулки, забігла у пропахлу сіном темряву і, зачинивши за собою двері, стала що було сил тягнути їх на себе.
Миттю пізніше нападник врізався у двері знадвору, намагаючись вибити їх, проте йому заважала рама. Двері відчинялися лише назовні. Трейсі сподівалася, що потвора з бурштиновими очима не зможе зметикувати, як відчиняються двері.
Але вона зметикувала…
(«Господи, чому воно не настільки дурне, наскільки огидне?!» — думала Трейсі)
…двічі вдарившись об раму, створіння припинило вибивати двері й почало тягнути їх на себе, заледве не вирвавши їх із рук Трейсі.
Їй хотілося покликати на допомогу, але потрібно було берегти енергію для того, щоб ще міцніше впертися ногами в підлогу і тримати двері. Поки створіння з пекла борюкалося з ними, гуркіт надовкола стояв просто несусвітній. На щастя, Добряк досі час від часу голосно іржав, а нападник верещав одночасно тваринним і людським голосом, тому тато швидко зрозуміє, куди йому бігти.
Раптом двері різко прочинилися на кілька сантиметрів. Трейсі зойкнула і знову зачинила їх.
За мить потворі вдалося відчинити їх майже наполовину. Дівчинка програвала. Просвіт між стулками дверей усе ширшав і ширшав, і вона вже бачила темний контур потворної морди. Гострі зуби тьмяно блищали, а бурштинові очі вже не світилися так яскраво. Потвора шипіла і гарчала на Трейсі, а їдкий сморід перебивав запах соломи.
Трейсі стогнала від жаху і зневіри, з усіх своїх сил намагаючись утримати двері, а вони попри те відчинялися — сантиметр за сантиметром.
Серце дівчинки калатало так сильно, що вона навіть до пуття не розчула перший постріл з рушниці. І тільки коли пролунав другий, Трейсі зрозуміла, що на допомогу приспів тато, прихопивши свою 12-каліберну.
Двері з грюком зачинилися перед самим її носом, коли наляканий пострілами нападник відпустив їх. Трейсі з усіх сил продовжувала тримати двері.
Потім їй спало на гадку, що в цьому рейваху татові може здатися, начебто в усьому винний Добряк, що він сказився чи щось таке, тому вона вигукнула з конюшні:
— Не стріляй в Добряка! Не стріляй в коня!
Постріли стихли, і Трейсі одразу ж відчула себе дурепою за те, що могла подумати так про свого тата. Він був обачливим, особливо із зарядженою зброєю, і завжди давав попереджувальний постріл, доки не прояснив ситуацію. Найімовірніше, він просто стріляв кудись по кущах.
Напевне, з Добряком усе гаразд, а чудовисько із бурштиновими очима, мабуть, уже мчить, аж гай шумить, до пагорбів чи каньйонів, звідки воно з’явилося…
(«Що ж це таке було?»)
…і цей жах припинився.
Трейсі почула тупіт, а за мить і голос тата, котрий кликав її.
Вона штовхнула двері й побачила, як він біжить назустріч їй у синіх піжамних штанях і з рушницею напоготові. Він був босоніж. Мама також поспішала за татом, вдягнута у коротку жовту нічну сорочку і з ліхтариком у руці.
На пагорку стояв Добряк — батько майбутніх чемпіонів. Він не постраждав і вже встиг заспокоїтися.
Побачивши коня, Трейсі не могла стримати сліз і вибігла зі стайні, щоб зблизька глянути на нього. Проте не встигла вона пробігти і кількох метрів, як відчула дуже гострий біль у правому боці. В неї раптом запаморочилося в голові. Дівчинка похитнулася і впала. Помацавши бік, вона відчула щось липке і зрозуміла, що це кров. Трейсі згадала пазурі, які та потвора запустила в неї в ту мить, коли Добряк, налякавши нападника, вибіг зі стайні. Десь здалеку до неї долинув її власний голос:
— Хороша конячка… хороша конячка…
Тато присів біля неї.
— Сонце, що, до дідька, тут трапилося?
Мати також була поряд.
Тато помітив кров.
— Викликай «швидку»!
Мати не звикла вагатися чи істерити у критичній ситуації, тому одразу ж обернулася і побігла назад у будинок.