— Але койоти не нападають на таких великих дітей, як Трейсі, — продовжив терапевт. — Вони небезпечні лише для малечі. І я не вірю, що койот міг завдати таких поранень.
— Наскільки я зрозумів, батько злякав нападника рушницею. А хіба він не знає, що напало на дівчинку? — запитав Волт.
— Ні, — промовив Селбок. — Він нічого не розгледів у темряві, тому зробив два попереджувальних постріли. Чоловік стверджує, що якась істота начебто пробігла подвір’ям, перестрибнула через паркан, але він не зміг її розгледіти. Ще він додав, що Трейсі спершу сказала, що то бука, який жив у її шафі. Але вона марила. Мені вона сказала, що то був койот. Отже… Як ви гадаєте, що тут відбувається? Можливо, ви щось зможете розповісти мені, щоб я знав, як краще лікувати пацієнтку?
— Я не можу, — відповів Волт. — Але пан Джонсон володіє всією інформацією.
— Дякую тобі, — сказав Лем.
Волт лише посміхнувся.
— Вибачте, лікарю, але я не маю права це обговорювати, — звернувся Лем до Селбока. — Врешті-решт, те, що я міг би розповісти, ніяк не вплине на лікування Трейсі Кішен.
Коли Лем та Волт нарешті опинилися в палаті Трейсі, попросивши лікаря Селбока залишитися в коридорі на час візиту, вони побачили там симпатичну тринадцятирічну дівчинку, всю у подряпинах і бліду, наче сніг. Вона лежала у ліжку, накрившись до плечей простирадлом. Хоча їй і дали знеболювальне, вона трималася сторожко, навіть нервово. Детективи зрозуміли, чому Селбок хотів дати їй заспокійливе. Вона була налякана, хоч і намагалася не показувати свого страху.
— Я б хотів, щоб ти залишив нас наодинці, — звернувся Лем до Волта.
— Я теж хочу багато чого, наприклад, філе-міньйон, яке ми завжди їмо на вечерю, — відповів Волт, а відтак звернувся до дівчинки: — Привіт, Трейсі, я шериф Волт Гайнс, а це Лемюел Джонсон. Мене зазвичай усі люблять, але Лем — капосний тип. Так всі говорять. Проте не переживай: я зможу його приструнчити, щоб він поводився добре. Піде?
Вони спільно швидко розговорили Трейсі й дізналися, чому вона сказала Селбоку, що на неї напав койот: дівчинка знала, що це неправда, але гадала, що терапевт їй не повірить, як і будь-хто інший.
— Боялася, що вони подумають, що мене вдарили по голові чимось важким і я з’їхала з глузду, — зізналася Трейсі. — В такому разі мене б тут протримали значно довше.
Присівши на край ліжка, Лем заспокоїв її:
— Трейсі, не переживай. Ніхто не вважає тебе божевільною. Повір, я знаю, що ти бачила. Єдине, що мені потрібно, — це підтвердження.
Вона з недовірою подивилася на Лема.
Волт стояв біля підніжжя її ліжка, посміхаючись. Він був схожий на великого лагідного плюшевого ведмедя, який несподівано ожив. Волт промовив:
— Перед тим як утратити свідомість, ти розповіла татові, що на тебе напав бука, який колись жив у твоїй шафі.
— Я впевнена, що це була якась потвора, — тихо промовила дівчинка, — але аж ніяк не бука.
— Розкажи нам про неї, — попрохав Лем.
Вона подивилася на Волта, а потім перевела погляд на Лема і зітхнула.
— Давайте ви мені розповісте, що бачили. Якщо збігатиметься, то я розкажу, що пам’ятаю. Але першою я не почну, бо інакше ви ще можете подумати, що я дебілка.
Лем подивився на Волта з неприхованим розчаруванням, розуміючи, що доведеться розповісти деякі нюанси справи.
Волт посміхнувся.
Лем звернувся до дівчинки:
— Жовті очі.
Вона охнула і застигла.
— Так! Звідки вам це відомо? Ви знаєте, що там було?
Трейсі хотіла підвестися, але скривилася від болю, шви на її рані напружились, і вона змушена була сповзти назад.
— Що то було, що?
— Трейсі, — сказав Лем, — я не можу сказати, що то було. Я підписував клятву про мовчання. Якщо я порушу її, то потраплю до в’язниці, але важливо інше… Я після цього не зможу себе поважати.
Трейсі насупилася, але врешті-решт кивнула.
— Здається, я зрозуміла.
— Добре. Тепер розкажи мені все, що знаєш про нападника.
Як виявилося, вона мало що помітила, оскільки ніч була темною, а ліхтарик освітив Аутсайдера лише на мить.
— Досить великий як для тварини… десь такий, як я. З жовтими очима. — Трейсі знизала плечима. — І… з дивним обличчям.
— Тобто?
— З ґулями… якесь викривлене.
Хоч дівчинка й раніше була дуже блідою, а тепер побіліла ще більше, і на її чолі виступили рясні краплини поту.
Зіпершись на спинку ліжка, Волт нахилився вперед, жадібно ловлячи кожне слово.