Подмух вітру за вікном, що налетів з боку Санта-Ани, злякав дівчинку. Вона зі страхом глянула на вікно, яке задеренчало, так наче боялась, що ось зараз щось залетить через шибку в палату.
Лем подумки згадав, що Аутсайдер таким же чином проникнув до Веза Далберґа.
Дівчинка важко зглитнула.
— У тієї тварини була велика паща… і зуби…
Вона сильно тремтіла, і Лем поклав їй руку на плече, щоб заспокоїти.
— Все гаразд, золотце. Все вже позаду.
Трейсі якийсь час помовчала, мабуть, заспокоюючись, а тоді, все ще тремтячи, промовила:
— Вона була волохатою… але я не впевнена, і дуже сильною.
— На яку тварину ця істота була схожа? — запитав Лем.
Дівчинка похитала головою.
— Вона ні на що не була схожа.
— Але якщо ти стверджуєш, що вона була схожа на якусь тварину, то, можливо, на кугуара?
— Ні, не на кугуара.
— На собаку?
Трейсі завагалася.
— Можливо… трохи на собаку.
— На ведмедя?
— Ні.
— На пантеру?
— Ні. І взагалі ні на жодну кішку.
— На мавпу?
Трейсі знову завагалася й замислено насупилась.
— Не знаю, як так… але, можливо, трохи на мавпу. Хіба що в жодної собаки чи мавпи не побачиш таких зубів.
Двері відчинилися і зайшов лікар Селбок.
— П’ять хвилин уже минуло.
Волт почав махати рукою, виганяючи лікаря.
Лем його заспокоїв:
— Усе гаразд. Ми закінчуємо. Дайте нам ще півхвилини.
— Я рахуватиму кожну секунду, — сказав Селбок, відступаючи.
— Можна на тебе покластися? — звертаючись до дівчинки, запитав Лем.
Вона зустрілася з ним поглядом і своєю чергою запитала:
— Щоб я мовчала?
Лем кивнув.
Трейсі сказала:
— Так. Звісно, я нікому нічого не хочу розповідати. Мої батьки гадають, що я вже досить розвинена як на свій вік, я маю на увазі — психічно й емоційно. Але якщо я почну розповідати неймовірні історії… про чудовисько, наприклад, то вони подумають, що я не така вже й доросла і недостатньо відповідальна, щоб доглядати за кіньми. Тому вони можуть відкласти плани з вирощування потомства. Я не можу так ризикувати, пане Джонсон. Гадаю, то був скажений койот. Але…
— Що?
— Скажіть, будь ласка… чи може воно повернутися?
— Навряд чи. Але деякий час краще не виходити до стайні вночі, добре?
— Добре, — погодилася дівчинка.
Зважаючи на її перелякане обличчя, вона ще декілька тижнів сидітиме вдома після заходу сонця.
Вони вийшли з кімнати, подякували лікарю Селбоку за співпрацю і пішли до лікарняного гаража. Світати ще тільки починало, тож у просторій бетонній будівлі було порожньо. Їхні кроки відлунювали від стін.
Вони припаркувалися в одному гаражі, і Волт провів Лема до зеленого седана АНБ без номерів. Поки Лем устромляв ключ у двері й відкривав їх, Волт, озирнувшись, щоби перевірити, що поруч нема ні душі, промовив:
— Поясни мені, що відбувається.
— Не можу.
— Я все одно дізнаюся.
— Цю справу доручено не тобі.
— Тоді подай на мене в суд. Випиши ордер на арешт.
— Без проблем.
— За те, що я загрожую державній безпеці.
— Це буде справедливо.
— Відправ мене в буцегарню.
— Я можу це влаштувати, — пообіцяв Лем, хоча й знав, що не зробить цього.
Дивовижно, впертість Волта одночасно і дратувала Лема, й імпонувала йому. У нього було обмаль приятелів, а Волт доводився найкращим з-поміж них. Він втішався думкою про те, що так склалося через його перебірливість та вимогливість. Якби Волт здався, злякавшись федеральних органів, і «вимкнув» свою цікавість так само легко, як вимикають світло, то він би впав у Лемових очах.
— Що одночасно може бути схоже на пса і мавпу, та ще й мати жовті очі? — запитав Волт. — Хіба що твоя теща.
— От тільки не треба ще й мою тещу сюди вплітати, білосракий, — відповів Лем.
Не втримавшись від посмішки, він заліз у машину.
Волт відкрив двері й подивився на нього.
— Що, до дідькової матері, втекло з Банодайна?
— Я вже казав, що Банодайн тут ні до чого.
— А пожежа, що трапилася в лабораторії наступного дня?.. Вони вирішили таким чином позбавитися доказів?
— Не будь дурнем, — утомлено сказав Лем, всовуючи ключ у замок запалювання. — Докази можна знищити ефективнішим і не таким радикальним способом. Якщо вони дійсно існували. Бо насправді там нічого не було: Банодайн до цього ніяким боком не тулиться.
Лем уже завів двигун, але Волт не здавався. Він не давав Лему змоги зачинити двері й нахилився ще ближче, щоб той чув його навіть крізь шум двигуна.