— За ці дні дуже багато чого трапилося. Я не можу це все так швидко переварити, і в мене постійно паморочиться голова. Мені іноді здається, що я сиджу на каруселі, яка крутиться все швидше і швидше.
Нора в дечому була права, але не з цієї причини вона зволікала з демонстрацією своїх творів. Вона не хотіла поспішати, хотіла розтягнути насолоду від такої метаморфози, бо інакше могла дуже швидко перетворитися з відлюдькуватої старої діви у повноцінного учасника життя, якому поволі робиться нудно.
Нора обережно виходила у новий світ, так наче була інвалідом, змалку приреченим на ув’язнення в темній кімнаті з апаратурою життєзабезпечення, але потім якимось дивом видужала.
У тому, що Нора припинила своє відлюдництво, була не лише заслуга Трейвіса: Ейнштейн теж зіграв у цьому значну роль.
Вочевидь, ретривер вирішив, що Норі можна довірити таємницю своїх надзвичайних здібностей. Після фокусів із «Модерн брайд» та немовлям у Солванзі пес поволі почав демонструвати свій інтелект.
На «прохання» Ейнштейна Трейвіс розповів Норі про те, як знайшов ретривера в лісі, коли їх переслідувала якась дивна і небачена істота. Відтак він пригадав усі незвичайні вчинки пса з того часу, зокрема нічні напади тривоги, коли він іноді стояв біля вікна, вдивляючись у темряву, наче знав, що та невідома істота, що переслідувала їх у лісі, знайде його.
Одного разу вони довго сиділи на кухні у Нори, пили каву з домашнім ананасовим тортом і намагалися знайти пояснення незвичайного інтелекту пса. Коли Ейнштейн не був зайнятий десертом, він із цікавістю слухав, наче розуміючи, що йдеться про нього. Іноді він підвивав і нетерпляче ходив туди-сюди, наче шкодуючи, що його собачий голосовий апарат не дозволяє йому говорити. Проте якогось висновку вони так і не дійшли, позаяк підстави для цього були надто туманні.
— Гадаю, він міг би розповісти, звідки він і чому геть не схожий на інших собак, — сказала Нора.
Ейнштейн жваво замахав хвостом.
— Я в цьому впевнений, — підтвердив Трейвіс. — У нього людська самосвідомість. Він знає, що відрізняється від інших собак, і, наскільки я підозрюю, знає, в чому причина. Гадаю, він би розповів, якби знайшов спосіб це зробити.
Ретривер гавкнув один раз, пробігся кухнею, поглянув на них розпачливим поглядом і почав «пританцьовувати» — достоту як украй схвильована людина. Врешті-решт він улігся на підлогу, поклавши морду на лапи й тихенько підвиваючи.
Найбільше Нору зацікавила історія про той вечір, коли пес розхвилювався через домашню бібліотеку Трейвіса.
— Він знає, що книги — це засіб комунікації, — сказала Нора. — Можливо, він розуміє, що вони допоможуть подолати комунікаційний бар’єр між ним та людьми.
— Яким чином? — запитав Трейвіс, підчепивши виделкою ще один шматок торта.
Нора знизала плечима.
— Не знаю. А можливо, проблема в тому, що в тебе не ті книжки. Ти казав, що в тебе лише романи? Можливо, тут потрібні книжки з картинками, на які він зможе відреагувати. Якщо ми підберемо такі книги і журнали, розкидаємо по підлозі й попрацюємо з Ейнштейном, то знайдемо можливість із ним поспілкуватися.
Ретривер встав і подибав до Нори. Висновуючи з виразу його морди і впевненого погляду, вона зрозуміла, що пропозиція вдала. Тому жінка вирішила, що завтра принесе для проби з десяток книг та журналів.
— Треба запастися терпінням, — попередив Трейвіс.
— У мене море терпіння.
— Так, але іноді Ейнштейн змушує по-іншому подивитися на світ.
Повернувшись до Трейвіса, пес почав пирхати.
Після перших експериментів у середу і четвер перспективи знайти спосіб комунікації з псом здавалися вже не такими райдужними. Але до прориву залишалося недовго. У п’ятницю ввечері, 4 червня, трапилося щось таке, після чого їхнє життя змінилося кардинально.
2
«…Повідомлення про крики у новому кварталі Бордо Рідж…»
У п’ятницю ввечері, 4 червня, менш ніж за годину до заходу, сонце ще посилало свої золотисто-мідні промені на округ Оріндж. Це був другий день пекельної спеки, коли стовпчик термометра піднявся вище 30 °C. Тротуар та будинки за день поглинули тепло й тепер віддавали його у повітря. Крони дерев утомлено похилилися. Природа німувала. Шум автомобілів на автомагістралях та вулицях міст поменшав — здавалося, що густе повітря притлумлює гудіння моторів і звуки клаксонів.
«…Повторюю: Бордо Рідж, недобудова, східна окраїна…»
На невеликих північно-східних схилах біля району Йорба-Лінда було безлюдно: передмістя тільки починало розростатися, тому мало хто тут їздив. Поодинокі автомобільні сигнали чи вереск гальм не лише звучали приглушено через спеку, а й дивовижним чином створювали скорботне, меланхолійне враження.