Вбивця закричав.
Клацаючи в коридорі й наближаючись до Кена, хоча той досі його не бачив, нападник раптом різко закричав голосом, у якому не було нічого людського, голосом, сповненим первісних люті й ненависті. Кен в житті не чув такого страхітного крику. Так не могла кричати жодна людина, навіть психопат. Поліцейський не витримав, кинув ліхтарик у кухню, щоб відволікти нападника, і помчав щодуху, але не в бік вітальні чи інших кімнат, де ця гра у кота і мишку буде продовжуватися безкінечно, а до вікна у їдальні, через яке з густих сутінків ледь сочилося останнє світло. Нахиливши голову і згрупувавшись, він з оглушливим тріском і дзенькотом вилетів назовні й покотився по задньому двору, всіяному будівельним сміттям. Гострі уламки брусків та шматки бетону боляче ввіп’ялися в ноги та ребра. Кен піднявся, повернувся обличчям до будинку і розрядив усю обойму в розбите вікно на випадок, якщо вбивця хотів переслідувати його.
У нічній темряві він не побачив, щоб убивця гнався за ним.
Розуміючи, що навряд чи він вцілив у нападника, Кен не став гаяти часу. Оббігши довкола будинку, він вискочив на головну вулицю. Йому треба було добратися до патрульної машини, де були рація і помпова гвинтівка.
3
В середу та четвер — другого і третього червня — Трейвіс, Нора й Ейнштейн старанно шукали спосіб спілкування між собою. В процесі цих пошуків вони ледь не почали гризти меблі у відчаї. Але у Нори вистачило терпцю на всіх. Коли нарешті у п’ятницю 4 червня, вже перед самим заходом сонця, вони таки домоглися успіху, то Нора була менш здивована, ніж Трейвіс чи Ейнштейн.
Вони придбали сорок журналів — від «Тайм» та «Лайф» до «МакКоллз» і «Редбук» — та п’ятдесят книг, присвячених мистецтву взагалі й фотомистецтву зокрема, і принесли їх у вітальню орендованого Трейвісом будинку, де було достатньо місця, щоб розкласти все це добро на підлозі. Задля зручності вони поклали поряд подушки.
Ейнштейн із цікавістю спостерігав за їхньою підготовкою.
Сівши на підлогу і спершись на диван, обшитий штучною шкірою, Нора взяла ретривера за голову і, подивившись йому в очі, ледве не торкаючись своїм носом його носа, промовила:
— Ейнштейне, послухай. Ми хочемо все про тебе дізнатися: звідки ти, чому ти розумніший за звичайного пса і чого так злякався у лісі, коли Трейвіс знайшов тебе; чому ти вночі дивишся у вікно, наче боїшся чогось. Та й багато чого іншого нас цікавить. Але ж ти не можеш говорити, правда? Не можеш. І, наскільки ми знаємо, ти не вмієш читати. Тому нам доведеться спілкуватися картинками.
Трейвіс сидів біля Нори і побачив, що пес навіть не ворухнув вухами і взагалі ніяк не поворухнувся. Він сидів, опустивши хвіст, але, здавалося, не лише розумів, що говорила Нора, а й дуже розхвилювався через експеримент.
«Цікаво, наскільки він розуміє сказане і чи не надто я переборщую з тим, що стосується його розумових здібностей?» — подумав Трейвіс.
У людей є природне бажання надавати своїм улюбленцям антропоморфних рис, щоби приписувати їм людські почуття та наміри, яких насправді нема. Що ж до Ейнштейна, у нього справді був видатний розум, тому Трейвіс і міг спокуситися, щоб вбачати глибокий сенс у будь-яких дрібницях, навіть коли пес просто чхнув.
— Ми будемо роздивлятися всі картинки, шукаючи ті, які тебе зацікавлять. Це допоможе нам зрозуміти, хто ти і звідки прибув. Щоразу, коли ти побачиш картинку, яка допоможе нам відповісти на ці запитання, ти повинен якимось чином привернути нашу увагу до таких речей — гавкнути, чи покласти на неї лапу, чи помахати хвостом.
— Маячня, — сказав Трейвіс.
— Ти розумієш мене, Ейнштейне? — запитала Нора.
Ретривер тихо гавкнув.
— Не спрацює, — промовив Трейвіс.
— Спрацює, — наполягала Нора. — Він не вміє розмовляти, писати, але він може показувати нам різні речі. Якщо він покаже нам із десяток картинок, ми не одразу зрозуміємо, що це значить і як це пов’язано з його походженням. Але з часом ми зв’яжемо все воєдино і зрозуміємо, що він хоче нам сказати.
Нора досі міцно тримала ретривера за голову. Він глянув на Трейвіса і знову гавкнув.
— Готовий? — запитала Нора Ейнштейна.
Пес знову перевів погляд на Нору і помахав хвостом.
— Добре, — промовила Нора, відпустивши ретривера. — Почнемо.