З середи по п’ятницю по декілька годин на день вони гортали десятки журналів, показуючи Ейнштейну різні картинки — людей, дерева, квіти, собак та інших тварин, машини, вулиці міст та сіл, автомобілі, кораблі, літаки, їжу, рекламу різних виробів, — і при цьому сподівалися, що якийсь із цих предметів зацікавить його. Проблема в тому, що його багато що цікавило. Він гавкав, тицяв на картинки лапами, нюхав їх або махав хвостом у ста випадках із тисячі. Його вибір був настільки широкий, що Трейвіс не зміг вибудувати жодного логічного ланцюжка чи асоціації.
Ейнштейн заворожено дивився на рекламу автомобілів, де машину помістили в залізну клітку, проводячи аналогію між її потужністю та силою тигра. Незрозуміло, що його зацікавило більше — машина чи тигр. Він також звернув увагу на реклами комп’ютерів, собачого корму «Альпо» та «Пуріна доґ чоу», портативного стереопрогравача для касет та картинки у книжках, зокрема на метеликів, папугу, самотнього чоловіка в тюремній камері, чотирьох молодиків, що грали смугастим пляжним м’ячем, Міккі Мауса, скрипку, чоловіка на тренажері та багато іншого. Ейнштейна дратували світлини золотистого ретривера, схожого на нього, а ще його дуже розхвилювало зображення кокер-спаніеля. Але, на подив, він не цікавився іншими видами собак.
Якимось загадковим чином він найсильніше відреагував на світлину в журнальній статті, де анонсувався фільм від «20th Century Fox» про потойбічних істот — привидів, полстергейстів, демонів з пекла. Його схвилювала світлина пекельного створіння з величезними щелепами, гострими іклами й очима, що світилися, як ліхтарі. Істота була не страшніша за подібних в інших фільмах, проте увагу Ейнштейна привернув лише цей демон.
Ретривер почав гавкати на світлину. Він згорнувся за диваном і визирав з-за нього, так наче істота з журналу мала от-от ожити і погнатися за ним. Відтак він знову загавкав, почав вити, і його довелося вмовляти підійти до журналу. Вдруге побачивши демона, Ейнштейн загрозливо загарчав. Він почав щосили бити лапою по журналу, незграбно перегортати сторінки, поки не закрив його, щоправда, вже добряче понівечений.
— Що такого особливого у цій світлині? — запитала Нора.
Ейнштейн лише дивився на журнал і ледь тремтів.
Нора терпляче відкривала його на тій же сторінці, а Ейнштейн постійно закривав.
Нора знову відкрила те зображення.
Ейнштейн утретє закрив журнал, відтак схопив зубами і виніс з кімнати.
Трейвіс і Нора пішли за ретривером на кухню і побачили, що він прямує до відра для сміття. Поставивши лапу на педаль, пес почекав, поки відкриється накривка, відтак впустив журнал, а коли зняв лапу з педалі, накривка закрилася.
— Що відбувається? — поцікавилася Нора.
— Гадаю, він точно не схоче дивитися цей фільм.
— Наш четвероногий волохатий кінокритик.
Цей інцидент трапився у четвер увечері. Після обіду в п’ятницю відчай Трейвіса та ретривера дійшли до точки кипіння.
Час від часу Ейнштейн проявляв свій нечуваний інтелект, але іноді поводився як звичайний пес. Ці коливання між геніальністю й ідіотизмом виводили Трейвіса та Нору з себе, позаяк вони знали, наскільки він розумний. Трейвіс уже почав думати, що краще прийняти ретривера таким, яким він є: так, пес іноді показував свої дивовижні трюки, але не слід від нього постійно цього очікувати. Найімовірніше, таємницю інтелекту Ейнштейна їм ніколи не розгадати.
Але Нора не втрачала терпіння. Вона постійно нагадувала, що Рим теж не одразу будувався і, щоб домогтися результату, потрібні рішучість, наполегливість і час.
Коли Нора починала читати ці лекції про наполегливість та терпіння, Трейвіс утомлено зітхав, а Ейнштейн позіхав.
Проте Нора була ще тим впертюхом. Коли вони переглянули всі картинки у книгах та журналах, вона підібрала ті, на які реагував Ейнштейн, а тоді розкидала їх по підлозі й вони разом спробували знайти зв’язок між ними.
— Тут зображено все, що відіграло велику роль у його минулому, — сказала Нора.
— Не впевнений, — промовив Трейвіс.
— Але ми просили його це зробити, — заперечила Нора. — Ми попросили його показати картинки, які можуть розповісти щось про його походження.
— А він справді розуміє правила гри?
— Так, — упевнено сказала Нора.
Пес гавкнув.
Нора взяла Ейнштейна за лапу і поклала її на світлину зі скрипкою.
— Добре, собацюро. Ти пам’ятаєш скрипку, і це означає, що вона для тебе була важливою.
— Може, він виступав у «Карнеґі-хол»? — припустив Трейвіс.
— Припини.
Нора звернулася до собаки: