Вона зібрала адресовані Джозефіні Соммер записки й конверти, розірвала їх. Якби ж можна було разом із цим пошматувати і ту частину життя, яку вона всі ці роки намагалася забути. Але якимось чином минуле її наздогнало, і, хай як вона намагалася обігнати його, це завжди буде частиною її особистості. Шматочки паперу вона віднесла до вбиральні й змила в унітаз.
Треба їхати з Бостона.
Саме час забиратися з міста. Поліція знала, що вона налякана сьогоднішніми подіями, тож її від’їзд не викличе підозр. Можливо, пізніше у них виникнуть запитання, вони шукатимуть документи, але зараз не було жодної причини вивчати її минуле. Вони припускають, що вона саме та, ким назвалася, — Джозефіна Пульчілло, яка жила тихо й скромно, вивчилася в коледжі та аспірантурі, підпрацьовуючи офіціанткою в коктейль-барі «Синя зірка». Усе це було правдою. Усе це витримає перевірки. Хай тільки не копають глибше. Ніхто не битиме тривогу, якщо вона не дасть для цього приводу. Можна запросто вислизнути геть із Бостона.
«Але я не хочу їхати звідси».
Джозефіна дивилася з вікна на район, до якого прикипіла. Дощові хмари поступилися місцем сонячним променям, свіжовимиті тротуари блищали. Вона приїхала сюди у березні працювати, зовсім чужа. Пробиралася вулицями під крижаним вітром і думала, що довго тут не витримає, бо вважала себе теплолюбною істотою, якою була її мати, народженою для пустельної спеки, а не зими в Новій Англії. Але якось у квітні, коли сніг зійшов, вона гуляла у громадському парку, серед дерев із бруньками, поміж золотого сяйва квітучих нарцисів, і раптом відчула, що саме тут її місце. У цьому місті, де кожна цеглина й камінь відлунювали історією, вона почувалася вдома. Блукаючи бруківкою Бікон-Гілл, майже чула клацання кінських копит та коліс візків. Стоячи на пірсі, уявляла крики торговців рибою, сміх моряків. Як і мати, Джозефіна завжди більше цікавилася минулим, аніж майбутнім, і в цьому місті історія досі жила.
«Тепер я мушу звідси поїхати. І позбутися цього імені».
Дзижчання домофона налякало її. Вона підійшла до нього, зупинилася, щоб заспокоїти голос, тоді натиснула на кнопку.
— Так?
— Джозі, це Ніколас. Можна увійти?
На думку не спадала жодна ввічлива відмова, тож довелося його впустити. За мить він був уже біля її дверей — у волоссі іскряться краплини дощу, сірі очі за затуманеними окулярами повні тривоги.
— З тобою все гаразд? Ми чули про те, що сталося.
— Звідки ти знаєш?
— Ми чекали на тебе на роботі, тоді детектив Кроу сказав, що в тебе біда і хтось вдерся до твоєї машини.
— Усе значно гірше, — відповіла вона й опустилася на диван.
Робінсон стояв, дивлячись на неї, і вперше їй стало незатишно під його поглядом — надто вже пильно він її роздивлявся. Раптом вона відчула себе такою ж відкритою, як Мадам Ікс, із якої зняли захисні обгортки, відкриваючи огидну реальність.
— У когось були мої ключі, Ніку.
— Ті, що ти загубила?
— Не загубила. Їх украли.
— Тобто… навмисне?
— Ну, крадуть зазвичай саме так.
Вона побачила, як він стривожився, й подумала: «Бідолашний Нік. Ти надто довго сидів зі своїми цвілими експонатами, тепер і гадки не маєш, який насправді огидний цей світ».
— Це, певно, сталося, поки я була на роботі.
— Боже.
— Музейних ключів на брелку не було, тож не переживай за приміщення. Колекція в безпеці.
— Я не за колекцію переживаю, а за тебе. — Робінсон набрав повітря, як плавець, який збирається зануритися під воду. — Джозефіно, якщо тобі тут незатишно, ти завжди можеш…
Він раптом випростався й сміливо виголосив:
— У моєму будинку є вільна кімната. Запрошую тебе пожити в мене.
Вона усміхнулася.
— Дякую. Але я думаю поїхати з міста, тож кілька тижнів мене не буде на роботі. Вибач, що залишаю тебе в біді, особливо зараз.
— Куди ти їдеш?
— Маю непогану нагоду відвідати тітку. Уже рік її не бачила.
Вона підійшла до вікна, визирнула на вулицю, якої їй бракуватиме. Сказала:
— Дякую тобі за все, Ніколасе.
«Дякую, що першим за всі ці роки став для мене кимось подібним на друга».
— Що насправді відбувається? — запитав Робінсон.
Він підійшов до неї, став так близько, що міг би торкнутися, але не простягнув руки. Просто стояв там, тихо й терпляче, як завжди.
— Ти ж знаєш, що можеш мені довіряти. Що б там не було.
Раптом Джозефіні захотілося розповісти йому правду, розповісти все про своє минуле. Але вона не хотіла побачити його реакцію. Він вірив у пісну вигадку про Джозефіну Пульчілло. Завжди був добрий до неї, і найкращою вдячністю за цю доброту була підтримка цієї ілюзії, щоб не розчаровувати його.
— Джозефіно? Що сьогодні сталося? — запитав він.
— Ти, певно, побачиш усе у вечірніх новинах. Хтось скористався моїми ключами, щоб відчинити мою машину. Залишити дещо у мене в багажнику.
— Що саме?
Вона розвернулася до нього.
— Ще одну Мадам Ікс.
13
Коли Джозефіна прокинулася, пообіднє сонце било їй в очі. Вона примружилася, дивлячись у вікно автобуса «Ґрейгаунд» — за ним розляглися зелені поля у золотавій призахідній імлі. Минулої ночі вона майже не спала, і тільки сівши в автобус вранці, закуняла від виснаження. Тепер і гадки не мала, де вони їдуть, але, судячи з часу, автобус мав уже наближатися до кордону штатів Массачусетс та Нью-Йорк. Якби вона їхала власним авто, уся подорож зайняла б лише шість годин. Утім автобусом, із зупинками в Олбані, Сіракузах та Бінгемтоні, на це піде увесь день.
Коли вони нарешті зупинилися в Бінгемтоні, на останній проміжній, було вже темно. Джозефіна заледве витягла себе з автобуса й пішла до таксофона. Дзвінки з мобільного можна відстежити, тож свій вона із самого Бостона не вмикала. Натомість покопирсалася в кишені, шукаючи четвертаки, і згодувала знайдені монети голодному телефону. Її привітав той же автовідповідач, бадьорим жіночим голосом:
— Я, певно, десь копаю. Залиште свій номер, я вам перетелефоную.
Джозефіна поклала слухавку, не сказавши ані слова. Тоді затягла дві свої валізи до іншого автобуса й стала у коротку чергу пасажирів на посадку. Усі мовчали, здавалися такими ж виснаженими, як і вона сама, приреченими чекати нового етапу мандрівки.
Об одинадцятій вечора автобус під’їхав до селища Вейверлі.
Вона сама вийшла з нього — і опинилася перед темною крамницею. Навіть у такому дрібному населеному пункті має бути таксі. Джозефіна рушила до телефонної будки і вже збиралася кидати четвертаки в щілину, як помітила записку «НЕ ПРАЦЮЄ». Це було останнім ударом цього стомливого дня. Дивлячись на телефон, із якого не було жодної користі, вона несподівано засміялася. То був різкий, сповнений відчаю звук, який відлунням покотився порожньою автостоянкою. Якщо таксі немає, доведеться пройти вісім кілометрів у темряві, з двома валізами.
Вона зважила ризики, які несло вмикання мобільного. Якщо раз його використає, її можуть вистежити. «Але я так утомилася, — подумала жінка, — і не знаю, що робити, куди піти. Я зависла у дрібному містечку, і єдина людина, яку я тут знаю, недоступна».
На дорозі засяяли фари.
До неї наближалося авто — патрульна машина із синіми вогнями. Джозефіна завмерла, не певна — чи то пірнати у темряву, чи нахабно грати роль розгубленої пасажирки.
Утім тікати було пізно — поліційне авто вже звертало на стоянку біля крамниці. Вікно опустилося, з нього визирнув молодий патрульний.
— Привіт, міс. Хтось по вас приїде?
Вона відкашлялася.
— Я хотіла викликати таксі.
— Телефон не працює.
— От щойно помітила.
— Пів року як зламався. Телефонні компанії не поспішають ремонтувати такі, бо ж у всіх зараз є мобільний.
— У мене теж є, ним і скористаюся.
Патрульний подивився на неї, явно чудуючись тому, що, маючи мобільний, людина взагалі може додуматися використати таксофон.