— Знаєш, ми мусимо про це поговорити, — наполягла вона.
— Може, даси мені спокій?
— Не варто себе за це звинувачувати. Вона красуня, закрутила тобі голову. Це може статися з будь-ким.
— Але не зі мною.
Він нарешті глянув на напарницю, і щирість його люті змусила її замовкнути.
— Не можу повірити, що нічого не помічав, — сказав і знову зосередився на дорозі.
Мить відвертості минула, і тепер тишу порушувало лише гудіння кондиціонера та звук, із яким авто прорізало спеку.
Ріццолі ніколи раніше не була в Нью-Мексико, не бачила пустелі. Але вона заледве помічала пейзажі, що проносилися за вікном. Зараз важливо було закрити прірву між ними, і зробити це можна було лише за допомогою розмови, хоче того Фрост чи ні.
— Не лише ти здивований, — знову заговорила вона. — Доктор Робінсон теж нічого не знав. Бачив би ти його обличчя, коли я сказала йому, що вона фальшивка. Якщо ця жінка брехала навіть про власне ім’я, уявляєш, скільки ще там брехні? Вона багатьох обдурила, навіть своїх викладачів у коледжі.
— Але не тебе. Ти бачила її наскрізь.
— У мене просто було чудернацьке відчуття, от і все.
— Інстинкт копа.
— Так, напевно.
— То що, в біса, сталося з моїм?
Джейн засміялася.
— На сцену вийшов інший інстинкт. Вона вродлива, налякана, і — бац! Бойскаут хоче її рятувати.
— Ким би вона не була.
Відповіді на це запитання вони досі не мали. Знали лише, що вона не справжня Джозефіна Пульчілло, яка померла двадцять чотири роки тому у віці лише двох років. Однак із часом ця мертва дівчинка змогла закінчити школу, вивчитися в коледжі. Вона змогла відкрити рахунок у банку, отримати водійські права й роботу в загадковому бостонському музеї. Дитина воскресла в особі жінки, істинне походження якої залишалося таємницею.
— Не віриться, що я був таким телепнем, — зітхнув Фрост.
— Хочеш моєї поради?
— Не дуже.
— Зателефонуй Еліс. Скажи, щоб приїздила додому. Розумієш, це так само частина проблеми — твоєї дружини немає і тобі самотньо. Ти вразливий. З’являється красива дівчина, і раптом починаєш думати другим мозком.
— Я не можу просто сказати їй повернутися.
— Вона ж дружина тобі, хіба ні?
Чоловік пирхнув.
— Хотів би я побачити, як Гебріел каже тобі, що робити. Сцена була б негарна.
— Мене можна переконати, і Еліс так само. Вона надто довго затримується у батьків, коли потрібна тобі тут. Зателефонуй їй.
Фрост зітхнув.
— Усе дещо складніше.
— Це ти про що?
— Ми з Еліс… ну, у нас проблеми. Відколи вона почала вчитися в юридичній школі, здається, наче я вже не можу з нею поговорити. Наче те, що я кажу, не варте уваги. Вона весь день проводить із тими розумахами-професорами, а коли приходить додому, про що нам говорити?
— Може, про те, чим ти займався на роботі?
— Ага, я їй розповідаю про наш останній арешт, а вона питає, чи поліція виявляла жорстокість.
— Ого. То вона перейшла на темний бік?
— Еліс вважає, що ми — це темний бік. — Він глянув на напарницю. — Ти знаєш, як тобі пощастило? Гебріел — один із нас. Він розуміє, чим ми займаємося.
Так, їй пощастило одружитися з чоловіком, який знається на складнощах правоохоронної роботи. Але Джейн знала, як швидко розпадаються навіть вдалі шлюби. Минулого Різдва сама дивилася, як союз її батьків розвалився за одну вечерю. Бачила, як їхню господу зруйнувала одна чужа білявка. І знала, що Баррі Фрост стоїть на порозі шлюбної катастрофи.
— Скоро моя мама влаштовує щорічне барбекю, — мовила вона. — Там буде Вінс Корсак, тож це однаково що зібратися командою. Може, приєднаєшся?
— Із жалю запрошуєш?
— Я однаково планувала тебе покликати. І раніше кликала, тільки ти не зголошувався.
Фрост зітхнув.
— То через Еліс.
— Що?
— Вона ненавидить вечірки копів.
— А ти ходиш на її юридичні вечірки?
— Так.
— Якого біса?
Він знизав плечима.
— Просто хочу, щоб вона була щаслива, розумієш?
— Дуже не хочеться цього казати…
— То й не кажи.
— Еліс — те ще стерво, правда?
— Господи. Ну от навіщо ти це сказала?
— Пробач. Але так і є.
Баррі похитав головою.
— Невже усі проти мене?
— Я тебе підтримую. І хвилююся за тебе. Тому й казала тобі триматися якомога далі від тієї нібито-Джозефіни. Рада, що ти нарешті збагнув, чому я це говорила.
Він стиснув руки на кермі.
— Цікаво, хто ж вона насправді. І що приховує, чорт забирай.
— Завтра дізнаємося про відбитки пальців.
— Може, вона втікає від колишнього чоловіка. Може, більше нічого й немає.
— Якби вона тікала від якогось вилупка, то розповіла б нам, не думаєш? Ми ж хороші. Навіщо їй тікати від поліції, якщо вона ні в чому не винна?
Фрост пильно дивився на дорогу. До повороту на каньйон Чако лишалося близько п’ятдесяти кілометрів.
— Дуже хочеться дізнатися, — мовив він.
За десять хвилин, проведених у спеці Нью-Мексико, Джейн присягнулася ніколи більше не скаржитися на бостонське літо. Її обличчя вкрилося потом за лічені секунди після того, як вони з Фростом вийшли з орендованого авто, оснащеного кондиціонером. Пісок був такий розпечений, що жарив навіть крізь підошви взуття. Пустельне сонце було до болю яскраве, вона мружилася навіть за новими темними окулярами, придбаними дорогою на заправці. Фрост теж купив собі такі, і з костюмом та краваткою цілком годився б на таємного агента, або ж одного з «людей у чорному», якби не те, що його обличчя тривожно пломеніло червоним. Будь-якої миті з ним міг статися напад.
«То як старигань це витримує?»
Заслуженому професорові Алану Квіґлі було сімдесят вісім років, однак він сидів на дні розкопу й терпляче розгрібав лопаткою кам’янистий ґрунт. Його брудна заношена панама здавалася такою ж старою, як і він сам. Хоча його й прикривала від сонця тінь намету, самої спеки було достатньо, щоб звалити з ніг навіть значно молодшого чоловіка. Насправді, студенти з його команди уже зробили перерву й дрімали в затінку поблизу, поки їхній значно старший професор розбирав камінці й зсипав ґрунт у відро.
— Ловиш ритм, — пояснив Квіґлі, — дзен розкопок, я так це називаю. Дітлахи налітають на роботу повністю, з нервовою енергією. Для них це пошук скарбів, і вони поспішають знайти золото, поки його не знайшов хтось інший. Чи поки семестр не скінчився, по-різному буває. Вони виснажуються, або ж знаходять лише каміння й землю, і втрачають інтерес. Принаймні більшість з них. Але ті серйозні, рідкісні студенти, які залишаються у справі, розуміють, що людське життя — лише мить. Не можна за один сезон відкопати те, що збиралося століттями.
Фрост зняв окуляри, промокнув піт на чолі.
— Ем, а що саме ви тут розкопуєте, професоре?
— Смітник.
— Га?
— Це сміттєва купа, місце, куди викидали сміття. Ми шукаємо биту кераміку, кістки тварин. Можна чимало дізнатися про суспільство, вивчаючи те, що в ньому викидають. Люди тут жили цікаві.
Квіґлі звівся на ноги, скрегочучи від зусиль, і витер рукавом зморшкувате чоло.
— Старі коліна знову готові до заміни. Ось що в цій професії відмовляє спочатку — бісові коліна.
Він піднявся з розкопу драбиною.
— Чи ж не велична місцина? — мовив, обводячи поглядом долину, всіяну старовинними руїнами. — Цей каньйон колись був церемоніальним місцем, де проходили священні ритуали. Ви уже були в парку?
— Боюся, що ні, — відповіла Джейн. — Щойно сьогодні прилетіли до Альбукерке.
— Прилетіли з самого Бостона і навіть не подивитеся каньйон Чако? Одне з найдивовижніших археологічних місць цієї країни?