— У нас обмаль часу, професоре. Ми прилетіли до вас.
Він пирхнув.
— То можете вільно роздивлятися, бо це місце і є моїм життям. Я провів у цьому каньйоні сорок сезонів, увесь той час, коли не викладав. Тепер, коли я пішов у відставку з університету, можу повністю присвятити себе розкопкам.
— Сміття, — уточнила Джейн.
Квіґлі засміявся.
— Так. Гадаю, можна на це подивитися і під таким кутом.
— Лоррейн Еджертон працювала на цьому ж місці?
— Ні, ми тоді копали там, з іншого боку каньйону. — Археолог махнув рукою на кам’яні руїни вдалині. — Зі мною тоді працювала команда студентів та аспірантів, звична компанія. Когось справді цікавила археологія, а комусь просто потрібен був залік. Чи веселощі й перспектива сексу.
Джейн не сподівалася почути таке від сімдесятивосьмирічного стариганя, але ж він більшу частину своєї кар’єри жив і працював пліч-о-пліч зі студентами.
— Ви пам’ятаєте Лоррейн Еджертон? — запитав Фрост.
— О так. Після того, що сталося, я її точно не забуду. Вона була однією з моїх аспіранток, дуже віддана справі, дуже міцна. Хай як би мене звинувачували в тому, що сталося з Лоррейн, вона була цілком спроможна подбати про себе.
— Хто вас звинувачував?
— Її батьки. Вона була єдиною дитиною, то була трагедія для них. Авжеж, вони вирішили, що я маю відповідати, позаяк наглядав за розкопками. Подали позов проти університету, але дочку це їм не повернуло. Зрештою, певно, саме через це у батька стався інфаркт. Мати померла за кілька років. — Він похитав головою. — Химерна штука — те, як пустеля просто проковтнула дівчину. Вона попрощалася з усіма, сіла на мотоцикл і зникла.
Він подивився на Джейн.
— Кажете, її тіло з’явилося у Бостоні?
— Ми вважаємо, що вбили її тут, у Нью-Мексико.
— Стільки років минуло. І тепер ми зрештою знаємо правду.
— Не всю. Саме тому ми тут.
— Нас тоді допитував детектив. Мак-Дональд, здається, якось так. Ви з ним говорили?
— Його прізвище Мак-Давелл. Він помер два роки тому, ми маємо його записи.
— От же ж. І теж був молодший за мене. Усі вони молодші за мене, а тепер уже й мертві. Лоррейн. Її батьки. — На Джейн дивилися чисті блакитні очі. — А я все тут, живий-здоровий. Ніколи не вгадаєш, правда?
— Професоре, я розумію, що це було давно, але ми хотіли б, щоб ви пригадали те літо. Розкажіть нам про день, коли вона зникла, про студентів, які з вами працювали.
— Детектив Мак-Давел опитав усіх, хто тут тоді був. Ви, певно, читали його нотатки.
— Але ви справді знали тих студентів. Певно, вели польовий щоденник, записи про розкопки.
Професор Квіґлі стурбовано глянув на Фроста, обличчя якого стало ще червонішим.
— Юначе, бачу, ви тут довго не витримаєте. Поговоримо в моєму кабінеті, в адміністрації парку? Там є кондиціонер.
Лоррейн Еджертон стояла на знімку в останньому ряду, пліч-о-пліч із чоловіками. Чорне волосся, зібране в хвіст, підкреслювало квадратну щелепу й виразні вилиці на засмаглому обличчі.
— Ми називали її амазонкою, — мовив професор Квіґлі. — Не тому, що мала якусь особливу силу. Вона була безстрашна, і не лише фізично. Лоррейн завжди казала те, що думала, навіть якщо це могло створити їй проблеми.
— І це створювало проблеми? — спитав Фрост.
Квіґлі усміхнувся, дивлячись на обличчя своїх колишніх студентів, які тепер мали бути зрілими людьми. Якщо вижили.
— Не зі мною, детективе. Мене тішила її відвертість.
— А інших?
— Знаєте, як воно буває у будь-якій групі. Конфлікти, союзи. А це ж були молоді люди, трохи за двадцять, то додайте ще вплив гормонів. Я, як міг, намагався триматися від цього подалі.
Джейн роздивлялася знімок, зроблений серед археологічного сезону. Студенти стояли двома рядами, перший присів на коліно. Усі були стрункі, засмаглі, здорові, вбрані у футболки й шорти. Поруч із групою стояв професор Квіґлі — обличчя повніше, бакенбарди довші, але в іншому це був той же сухорлявий чоловік, якого вони зустріли сьогодні.
— У цій групі жінок значно більше, ніж чоловіків, — зауважив Фрост.
Квіґлі кивнув.
— Зазвичай так і буває. Схоже, жінок археологія вабить більше, і вони частіше готові до нудного очищування й просіювання.
— Розкажіть про трьох чоловіків на цьому фото, — попросила Джейн. — Що ви про них пам’ятаєте?
— Ви цікавитеся, чи міг хтось із них її убити?
— Якщо коротко — так.
— Детектив Мак-Давелл опитав їх усіх. Жодного з моїх студентів не було в чому звинуватити.
— Менше з тим, я хотіла б знати, що ви пам’ятаєте.
Квіґлі трохи подумав і показав на азіата поруч із Лоррейн.
— Джефф Чу, з підготовчих курсів до медичного коледжу. Хлопчина дуже розумний, але нетерплячий. Гадаю, він тут знудився. Тепер працює лікарем у Лос-Анджелесі. А це — Карл якось-там. Страшний нечупара, дівчатам завжди доводилося за ним прибирати. Третій хлопець, Адам Станчефф, вивчав музику. Бездарний як археолог, але пам’ятаю, на гітарі грав добре. Дівчатам це подобалося.
— Включно з Лоррейн? — спитала Джейн.
— Адама всі любили.
— Я маю на увазі, в романтичному сенсі. Чи Лоррейн мала стосунки з кимось із цих чоловіків?
— Лоррейн не цікавила романтика, вона була зосереджена на кар’єрі. Я це дуже поважав. Хотілося б частіше бачити таке у студентах. Натомість вони приходять до мене після «Розкрадачки гробниць», і виявляється, що просіювання ґрунту — не те, що про що вони мріяли.
Він помовчав, пильно дивлячись на Джейн.
— Ви розчарована.
— Поки що не почула нічого такого, чого не було б у нотатках Мак-Давелла.
— Сумніваюся, що можу додати щось корисне. Стільки років спливло, навряд чи моїм спогадам можна довіряти.
— Ви казали Мак-Давеллу, що сумніваєтеся в тому, що хтось зі студентів причетний до її зникнення. Досі так вважаєте?
— Не мав приводу передумати. Слухайте, детективе, це були хороші дітлахи. Деякі з них були ліниві, деякі — схильні перепивати, потрапивши до міста.
— І часто вони там бували?
— Раз на кілька днів. У Ґаллапі теж розваг небагато. Але ж гляньте на цей каньйон. Тут нічого немає, окрім адміністративної будівлі, руїн та кількох наметових таборів. Удень бувають туристи, і це трохи розважає, бо вони тут вештаються й розпитують. А інакше тільки подорож до міста й лишається.
— Кажете — туристи? — перепитав Фрост.
— Детектив Мак-Давелл це дослідив. Ні, я не пригадую, щоб серед них були вбивці-психопати. Утім я б такого не впізнав, якби й побачив. І точно не пригадав би обличчя чверть століття по тому.
«І в цьому вся проблема», — подумала Джейн. За двадцять п’ять років спогади зникають, або ж, що гірше, переписуються. Фантазії стають правдою. Вона визирнула з вікна на дорогу, що вела з каньйону. То була просто собі ґрунтова колія, над якою висіла курява. Для Лоррейн Еджертон ця дорога вела до забуття. «Що сталося з тобою в пустелі? Ти сіла на свій мотоцикл, виїхала з каньйону й провалилася у якусь діру в часі, щоб виринути двадцять п’ять років по тому в ящику у Бостоні. А пустеля давно стерла усі твої сліди».
— Можна нам забрати фото, професоре? — спитав Фрост.
— Ви ж його повернете?
— З ним нічого не трапиться.
— Це єдиний груповий знімок із того сезону. Мені важко пам’ятати це все без фотографій. Коли щороку береш десяток студентів, імена починають плутатися. Особливо коли займаєшся цим стільки, скільки я.
Джейн відвернулася від вікна.
— У вас щороку десять студентів?
— Ставлю таке обмеження, з логістичних причин. Заяв у нас завжди більше.
Ріццолі показала на фото.
— Тут їх лише дев’ятеро.
Квіґлі примружився, дивлячись на знімок.
— О так. Був десятий, але він поїхав раніше. Коли Лоррейн зникла, його тут уже не було.
Це пояснювало те, що у теці Мак-Давелла було лише вісім інтерв’ю з однокашниками Лоррейн.
— Ким він був? Той, хто поїхав? — запитала Ріццолі.