— Студент, щойно закінчив другий курс. Дуже розумний хлопець, але дуже тихий і трохи незграбний. Він не вписався у загальну компанію. Я й узяв його лише через батька. Але тут йому було погано, тож за кілька тижнів він зібрав речі й поїхав з розкопу. Стажувався деінде.
— Пам’ятаєте його ім’я?
— Прізвище точно пам’ятаю, бо його батько — Кімболл Роуз.
— Це ім’я має щось мені говорити?
— Не вам — усім, хто має стосунок до археології. Він — сучасна версія лорда Карнарвона.
— Що це значить?
— Він має гроші, — сказав Фрост.
Квіґлі кивнув.
— Саме так. Їх у містера Роуза чимало, зароблені на газу й нафті. Він не має археологічної освіти, але є дуже талановитим, повним ентузіазму аматором і фінансує розкопки по всьому світу. Йдеться про десятки мільйонів доларів. Якби не такі, як він, не було б ґрантів, неможливо було б хоч один камінець перевернути.
— Десятки мільйонів? А що він за ці гроші отримує? — спитала Джейн.
— Отримує? Звісно ж, захват. А ви не хотіли б першою ступити у розкриту гробницю? Зазирнути у закритий саркофаг? Ми потрібні йому, а він потрібен нам. Археологія завжди була саме такою — союзом між тими, хто має гроші, й тими, в кого є вміння.
— Пам’ятаєте, як звали сина?
— У мене десь було записано.
Він розгорнув свій польовий журнал, почав гортати. На стіл випало кілька знімків, Квіґлі вказав на один із них.
— Ось він. Тепер пригадую ім’я — Бредлі. Оцей юнак у центрі.
Бредлі Роуз сидів на столі, перед ним були розкладені уламки кераміки. Інші двоє студентів на знімку відволіклися, а от Бредлі дивився прямо в камеру, наче вивчав якусь не бачену раніше істоту. Він майже у всьому здавався дуже посереднім, мав середню статуру, обличчя, яке важко запам’ятати, — з такою зовнішністю дуже просто загубитися в натовпі. Але увагу привертали його очі. Вони нагадали Джейн про відвідини зоопарку, коли вона дивилася крізь ґрати на вовка, а той із невгамовною цікавістю стежив за нею блідими очима.
— Поліція з ним говорила? — запитала Джейн.
— Він поїхав від нас за два тижні до того, як Лоррейн зникла. Вони не мали для цього приводу.
— Але вони були знайомі, разом працювали на розкопках.
— Так.
— Хіба це вже не є причиною для розмови?
— Не було сенсу. Його батьки сказали, що він увесь цей час був з ними, в Техасі. Як на мене — залізобетонне алібі.
— Не пригадуєте, чому він поїхав? — запитав Фрост. — Щось сталося? Не знайшов спільної мови з іншими?
— Ні, думаю, йому просто стало тут нудно. Тому він зголосився на стажування в Бостоні. Мене це роздратувало, бо якби я знав, що Бредлі тут не втримається, взяв би іншого студента.
— Бостон? — утрутилася Джейн.
— Так.
— І де він стажувався?
— У якомусь приватному музеї. Певен, його батько посмикав за певні мотузки, щоб його влаштувати.
— То був не музей Кріспіна?
Професор Квіґлі трохи подумав, тоді кивнув.
— Певно, що він.
18
Джейн чула, що Техас — чималий штат, але, будучи дівчиною з Нової Англії, не могла належним чином оцінити, що таке «чималий». Так само вона не уявляла, яким яскравим може бути сонце, яким розпеченим повітря — мов драконячий подих. Вони три години їхали з аеропорту через кілометри розжареної землі, вкритої кущами, де навіть домашня худоба здавалася іншою — сухорлява, ногаста, не схожа на мирних гернсійських корів, яких Джейн бачила на зелених массачусетських фермах. Це була зовсім інша країна, країна спраги, і вона очікувала, що дім Роузів буде схожий на ті висушені ранчо, що їх вони проїжджали дорогою, — невисокі, розтягнуті, з тинами навколо бурих ділянок землі.
Тож коли попереду з’явився справжній маєток, Ріццолі дуже здивувалася.
Будинок стояв на вкритому розкішною рослинністю пагорбі, що височів над безмежним простором кущів і здавався неймовірно зеленим. Газон пишною оксамитовою спідницею спускався від будинку.
У загоні за білим парканом паслися з пів дюжини коней із лискучими спинами. Але увагу Джейн прикув до себе саме будинок. Вона думала побачити ранчо, а не кам’яний замок із зубчастими вежами.
Під’їжджаючи, вони зачудовано дивилися на нього.
— Як думаєш, скільки? — спитала Ріццолі.
— Гадаю, мільйонів тридцять, — відповів Фрост.
— І все? Тут тисяч двадцять гектарів.
— Так, але це Техас. Земля тут має бути дешевша.
«Коли тридцять мільйонів доларів — це дешево, то зрозуміло, що це якийсь альтернативний всесвіт», — подумала Джейн.
З інтеркому у воротах долинув голос:
— У якій ви справі?
— Детективи Ріццолі та Фрост. Поліція Бостона. Ми приїхали поговорити з містером та місіс Роуз.
— Містер Роуз на вас очікує?
— Я телефонувала йому вранці. Він сказав, що поговорить із нами.
Запала тиша, тоді ворота нарешті відчинилися.
— Їдьте, будь ласка.
Вигнута дорога повела їх на пагорб, повз колонаду з кипарисів та римських скульптур. На кам’яній терасі стояли розбиті мармурові колони, наче старовинний храм, частково зруйнований часом.
— Цікаво, де вони беруть воду для поливу всіх цих рослин? — спитав Фрост.
Коли вони проїздили повз відбиту голову мармурового велета, який дивився на них із газону одним уцілілим оком, Фрост різко розвернувся до нього.
— Слухай, як думаєш, ця штука справжня?
— Таким багатіям підробки не годяться. Б’юся об заклад, цей лорд Комарвон…
— Тобто Карнарвон?
— Б’юся об заклад, у його домі все справжнє.
— Зараз це заборонено. Не можна так просто забирати речі з інших країн і привозити до себе.
— Правила існують для нас із тобою, Фросте. Не для таких, як вони.
— Ну, такі, як Роузи, не надто радітимуть, коли збагнуть, чому ми їх розпитуємо. Ставлю на те, що нас викинуть за п’ять хвилин.
— Тоді це, чорт забирай, буде найшикарніше з тих місць, звідки нас узагалі викидали.
Вони зупинилися під кам’яним портиком, де на них уже чекав чоловік. Джейн подумала, що це точно не хтось із обслуги — певно, сам Кімболл Роуз. Хоча йому мало бути вже за сімдесят, він був високий і прямий, з ефектною гривою сивого волосся. Вбраний був просто, у штани кольору хакі й теніску, але Джейн сумнівалася, що глибоку засмагу цей чоловік отримав, збуваючи пенсійні дні на корті. Обширна колекція скульптур та мармурових колон на схилах сказала їй, що він має значно більш захопливі хобі, ніж бити по м’ячику.
Ріццолі вийшла з автомобіля. Повітря було таке сухе, що вона навіть закліпала під пекучим вітром. Здавалося, Кімболла зовсім не бентежить спека, його рука була холодною й твердою.
— Дякую, що згодилися зустрітися так швидко, — сказала Джейн.
— Я погодився тільки тому, що це єдиний спосіб припинити ваші кляті допити. Вам нема на що тут полювати, детективе.
— Тоді це не займе багато часу. У нас лише кілька запитань до вас і вашої дружини.
— Моя дружина з вами не говоритиме. Вона хвора, і я не дозволю її засмучувати.
— Ідеться про вашого сина.
— Вона не впорається з жодними запитаннями про Бредлі. Уже більше десяти років вона бореться з лімфоцитною лейкемією, і найменше виведення з рівноваги є для неї загрозою.
— Невже розмова про Бредлі може так її засмутити?
— Він наш єдиний син, вона дуже до нього прив’язана. Останнє, що їй треба чути, — те, що поліція підозрює його в чомусь.
— Ми не казали, що він підозрюваний, сер.
— Ні? — Кімболл дивився на неї прямо і водночас вороже. — Тоді що ви тут робите?
— Бредлі знав міз Еджертон. Ми просто розглядаємо усі варіанти.
— Далеко ж ви заїхали, щоб розглянути цей. — Він розвернувся до дверей. — Ходімо, і покінчимо з цим. Але кажу вам: ви марнуєте час.
Після вуличної спеки Джейн була дуже не проти нагоди охолонути під кондиціонером, але резиденція Роузів була разюче холодна, а мармурові кахлі й просторий хол робили її ще непривітнішою. Джейн підвела очі до велетенських балок, що тримали схожу на баню стелю. Хоча вітражні вікна пропускали всередину різнокольорові квадратики світла, здавалося, що дерев’яні панелі та гобелени на стінах усотували яскраві барви, робили маєток похмурим. Їй подумалося, що це не дім, а музей, який має на меті виставити надбання чоловіка, котрий впав у залежність від колекціонування скарбів. У холі стояли обладунки, наче виструнчені солдати. На стінах висіли бойові сокири й мечі, а над головою — барвистий прапор, безсумнівно, з родовим гербом Роузів. Невже кожен чоловік мріяв про шляхетне походження? Джейн замислилася над тим, які символи мали б бути зображені на родинному гербі Ріццолі. Певно, пивна бляшанка й телевізор.