Кімболл повів їх через великий хол до наступної кімнати — наче вони перейшли з одного тисячоліття в інше. У внутрішньому дворику, оздобленому яскравими мозаїками, дзюрчав фонтан. Денне світло лилося крізь засклену стелю на мармурові скульптури німф та сатирів, які бавилися біля фонтана. Джейн хотілося затриматися, роздивитися мозаїки, але Кімболл уже вів їх до іншої кімнати.
То була бібліотека, і, увійшовши до неї, Джейн із Фростом зачудовано завмерли. Усюди, куди ставало погляду, були книги — тисячі книг на полицях триповерхової відкритої галереї. З тіней у нішах дивилися величезні очі єгипетських поховальних масок. На склепінчастій стелі було намальоване нічне небо із сузір’ями, яке перетинала царська процесія: єгипетський корабель, слідом за ним — колісниці й придворні, жінки з тарелями їжі. У кам’яному каміні потріскували справжні дрова — екстравагантне марнування, як на літній день. То ось для чого у домі було так холодно: щоб вогонь справляв враження ще більшого затишку.
Вони всілися у масивні шкіряні крісла біля каміна. Хоча надворі панувала липнева спека, у цьому тьмяному кабінеті цілком міг бути грудневий день, коли за вікном падає сніг, і тільки живий вогонь відганяє холод.
— Ми насправді воліли б поговорити з Бредлі, містере Роуз, — мовила Джейн. — Але не можемо його знайти.
— Хлопчина ніколи не затримується в одному місці надовго, — сказав Кімболл. — Наразі я не можу сказати, де він.
— Коли ви бачилися з ним востаннє?
— Давно. Не пригадую.
— Так давно?
— Ми підтримуємо зв’язок через електронну пошту. Час від часу листуємося. Знаєте, як це буває у зайнятих родинах. Коли він востаннє давав про себе знати, то був у Лондоні.
— Не знаєте, де саме в Лондоні?
— Ні. Це було кілька місяців тому. — Кімболл завовтузився у кріслі. — Перейдімо до справи, детективе. До причини вашого візиту. Йдеться про ту дівчину з каньйону Чако.
— Лоррейн Еджертон.
— Як би її не звали, Бредлі до цього не причетний.
— Ви, схоже, дуже в цьому впевнені.
— Він був тут, коли все це сталося. Поліція не напружилася, аби з ним поговорити, — не так важливо їм було побачити Бредлі. Професор Квіґлі мав би вам про це сказати.
— Він казав.
— То навіщо нас тепер турбувати? Це було двадцять п’ять років тому.
— Схоже, ви добре пам’ятаєте усі подробиці.
— Бо я завдав собі клопоту дізнатися про вас, детективе Ріццолі. Про ту зниклу дівчину Еджертон, і чому поліція Бостона втручається у те, що сталося в Нью-Мексико.
— Ви знаєте, що нещодавно тіло Лоррейн Еджертон знайшлося.
Він кивнув.
— У Бостоні, як я чув.
— Ви знаєте, де саме в Бостоні?
— У музеї Кріспіна. Я читаю новини.
— Ваш син того літа працював у музеї Кріспіна.
— Так. Я його туди влаштував.
— Ви влаштували його на роботу?
— Музею Кріспіна завжди бракує грошей. Саймон — нікудишній бізнесмен, він розвалив це місце. Я зробив їм пожертву, а вони дали моєму Бредлі роботу. Гадаю, їм із ним пощастило.
— Чому він поїхав із каньйону Чако?
— Він був не радий застрягнути там із купкою аматорів. Бредлі дуже серйозно ставиться до археології. Там він марнував свій талант, ґаруючи, як звичайний робітник, день за днем копирсаючись у землі.
— Я думала, що робота археолога саме в цьому й полягає.
— Я плачу іншим за це. Думаєте, я сам марную час на копання? Я виписую чеки й приношу своє бачення. Я керую проєктом, обираю місця для розкопок. Бредлі не мав потреби займатися брудною роботою в Чако — він добре знає, з якого боку тримати лопату. Бував зі мною в Єгипті, на проєкті з сотнями робочих, і в нього виявився талант — оглянувши місцевість, він знає, де копати. Я це кажу не лише тому, що це мій хлопчик.
— То він був у Єгипті, — сказала Джейн. Їй згадався той сувенірний картуш: «Я був у пірамідах. Каїр, Єгипет».
— Йому там подобається, — відповів Кімболл. — Сподіваюся, він зможе повернутися туди й знайти те, чого не знайшов я.
— Що саме?
— Загублене військо Камбіза.
Джейн глянула на Фроста: судячи з порожнього виразу його обличчя, він так само не мав гадки, про що Кімболлу ведеться.
Рот господаря викривився неприємно зверхньою посмішкою.
— Гадаю, слід вам пояснити. Дві з половиною тисячі років тому перський цар на ім’я Камбіз відправив армію у західну пустелю Єгипту, щоб захопити оракула оази Сіва. П’ятдесят тисяч чоловіків промаршували туди, і ніхто їх більше не бачив. Піски проковтнули їх, і ніхто не знає, що з ними сталося.
— П’ятдесят тисяч солдатів? — перепитала Джейн.
Кімболл кивнув.
— Це одна з найбільших загадок археології. Я два сезони полював на це військо. Знайшов лише уламки кісток і металу, ото й усе. Насправді так мало, що навіть єгипетський уряд не потурбувався заявити свої права на ці знахідки. Та розкопка була одним із моїх найбільших розчарувань. Однією з небагатьох невдач. — Він дивився у вогонь. — Одного дня я повернуся. Я знайду її.
— А поки що, може, допоможете знайти свого сина?
Роуз перевів погляд на Джейн, і погляд цей був недружній.
— Може, завершимо цю розмову? Не думаю, що можу ще чимось допомогти.
Він підвівся.
— Ми просто хочемо з ним поговорити. Розпитати про міз Еджертон.
— І що запитаєте? «Це ви її вбили?» Бо йдеться саме про це, чи не так? Шукаєте, кого б звинуватити.
— Він знав жертву.
— Її, певно, багато хто знав.
— Ваш син працював у музеї Кріспіна того літа. У тому ж місці, де щойно знайшли тіло. Неабиякий збіг.
— Я попрошу вас обох піти.
Кімболл рушив до дверей, але Ріццолі не поворухнулася. Якщо він не хоче співпрацювати, час перейти до іншої стратегії, яка майже точно його спровокує.
— У кампусі Стенфордського університету стався інцидент, — мовила вона. — Ви знаєте про нього, містере Роуз, бо це ваш адвокат організував звільнення вашого сина.
Кімболл різко розвернувся й пішов на неї так швидко, що Фрост інстинктивно встав, аби втрутитися. Та Роуз завмер за кілька сантиметрів від Джейн.
— Його не судили.
— Але заарештовували. Двічі. За те, що він переслідував студентку в кампусі. І вломився до її кімнати, коли вона спала. Скільки разів ви мусили визволяти його з біди? Скільки чеків виписали, щоб утримати його на волі?
— Вам час іти.
— Де зараз ваш син?
Перш ніж Кімболл устиг щось сказати, відчинилися двері. Він завмер, почувши тихий голос:
— Кімболле? Вони прийшли щодо Бредлі?
Лють на його обличчі вмить перетворилася на розпач. Він розвернувся до жінки.
— Синтіє, тобі не варто вставати з ліжка. Прошу, люба, лягай.
— Роза сказала, що прийшли двоє поліцейських. Ідеться про Бредлі, так?
До бібліотеки, човгаючи, увійшла жінка, запалі очі пильно вдивлялися в гостей. Хоча шкіра на її обличчі була підтягнута завдяки пластичній хірургії, згорблена спина й плечі видавали вік. А понад усе його видавали тонкі пасма сивого волосся на майже лисій голові. Хай яким заможним був Кімболл Роуз, він не проміняв дружину на молодшу модель. Усі їхні гроші, усі привілеї не могли змінити очевидного: Синтія Роуз була дуже хвора.
Вона була слабка, спиралася на ціпок, але не відступала і не зводила очей із детективів.
— Ви знаєте, де мій Бредлі? — запитала вона.