— Він був французом, археологом на розкопках. — Вуста Джозефіни вигнулися тужливою посмішкою. — Вона розповідала, що він був дуже розумний, веселий. А передусім добрий. Це вона любила в ньому найбільше — доброту. Вони збиралися одружитися, а тоді сталася жахлива катастрофа. Пожежа.
Вона сковтнула.
— Джемма теж постраждала у ній.
— Джемма Гамертон була з вашою матір’ю в Єгипті?
— Так. — Від згадки про Джемму Джозефіна закліпала, відганяючи непрохані сльози. — Це я винна, так? Я винна в її смерті.
Джейн глянула на Фроста, який, схоже, був не менше за неї заскочений новою інформацією. Хоча він мовчав протягом усього допиту, тепер не встояв і запитав:
— Ці розкопки, на яких познайомилися ваші батьки. Де саме в Єгипті це було?
— Біля оази Сіва, у західній пустелі.
— Що саме вони шукали?
Джозефіна знизала плечима.
— Їм так і не вдалося знайти його.
— Його?
— Загублене військо Камбіза.
У наступній тиші Джейн майже чула, як клацають, стаючи на місце, фрагменти головоломки. «Єгипет. Камбіз. Бредлі Роуз». Вона розвернулася до Фроста.
— Покажи їй фото.
Фрост дістав знімок із теки, яку приніс із собою, передав Джозефіні. То був знімок, позичений у професора Квіґлі, зроблений у каньйоні Чако, — молодий Бредлі дивився просто в об’єктив блідими вовчими очима.
— Ви впізнаєте цього чоловіка? — запитав детектив. — Фото старе, зараз йому років сорок п’ять.
Джозефіна похитала головою.
— Хто він?
— Його звати Бредлі Роуз. Двадцять сім років тому він так само був у Єгипті. На тих же розкопках, де працювала ваша мати. Вони мали бути знайомі.
Джозефіна вдивилася у знімок, наче намагаючись побачити в цьому обличчі щось знайоме.
— Ніколи не чула цього імені. Вона про нього не говорила.
— Джозефіно, ми думаємо, що саме цей чоловік переслідував вас, — сказав Фрост. — Він напав на вас дві ночі тому. І ми маємо підстави вважати, що саме він — убивця-археолог.
Вона підвела злякані очі.
— Він знав мою матір?
— Вони разом були на розкопках, мали бути знайомі. Це може пояснити його зацикленість на вас. Ваше фото двічі з’являлося у «Бостон Ґлоуб», пригадуєте? У березні, скоро після того, як вас узяли до музею. І кілька тижнів тому, перед скануванням Мадам Ікс. Можливо, Бредлі побачив вашу схожість. Можливо, подивився на фото і побачив обличчя вашої матері. Ви на неї схожа?
Джозефіна кивнула.
— Джемма казала, що я точнісінько така, як мати.
— Як звали вашу матір? — запитала Джейн.
Спочатку Джозефіна не відповідала, наче сама ця таємниця так давно була похована, що тепер було важко згадати. Коли ж нарешті озвалася, голос її був такий тихий, що Джейн довелося нахилитися, щоб бодай щось почути.
— Медея. Її звали Медея.
— Ім’я на картуші, — сказав Фрост.
Джозефіна дивилася на фото.
— Чому вона про нього не говорила? Чому я ніколи не чула його імені?
— Схоже, саме ваша мати — ключ до всього, — сказала Джейн. — До того, що штовхає цього чоловіка на вбивства. Навіть якщо ви про нього не знаєте, він точно знає про вас і, певно, вже деякий час присутній у вашому житті, десь на периферії. Можливо, він щодня проїздив повз ваш будинок. Або ж сидів у автобусі, яким ви їхали на роботу. Ви просто не помічали його. Коли повернетеся до Бостона, нам буде потрібен список усіх місць, де ви буваєте, — усіх кав’ярень, усіх книжкових крамниць.
— Але я не повернуся до Бостона.
— Мусите повернутися. Інакше ми не зможемо вас захистити.
Джозефіна похитала головою.
— Мені буде краще деінде. Де завгодно.
— Цей чоловік вистежив вас аж тут. Думаєте, він не здатен це повторити? — голос Джейн був тихий і непохитний. — Я розкажу вам, що Бредлі Роуз робить зі своїми жертвами. Спочатку калічить їх, щоб вони не втекли. Так само, як вас. Як Мадам Ікс. На деякий час він зберіг їй життя. Заховав десь, де ніхто її не чув. Тримав у полоні тижнями, і бозна-що робив із нею у цей час.
Джейн заговорила ще м’якшим, інтимнішим тоном:
— І навіть після смерті вона залишалася у його владі. Він зберіг її, мов сувенір. Вона стала частиною його гарему, Джозефіно, гарему мертвих душ.
І тихо додала:
— Ви — його наступна жертва.
— Навіщо ви це робите? — вигукнула Джозефіна. — Думаєте, мені ще недостатньо страшно?
— Ми можемо вас уберегти, — сказав Фрост. — Вам уже замінили замки, і щоразу, як ви виходитимете з дому, ми влаштуємо вам супровід. Хтось ходитиме з вами усюди.
— Ми знаємо, хто наш убивця, — сказала Джейн. — Знаємо, як він діє, тож перевага на нашому боці.
Джозефіна мовчки зважувала варіанти. Тікати чи дати бій. Самі крайнощі, без півзаходів.
— Повертайтеся до Бостона, — сказала Джейн. — Допоможіть нам покласти цьому край.
— Ви справді зробили б це на моєму місці? — тихо спитала молода жінка і підвела очі.
Джейн дивилася просто на неї.
— Саме так і зробила б.
22
Двері квартири прикрашав ряд блискучих нових замків.
Джозефіна застібнула ланцюжок, повернула замок і закрила засув. Тоді про всяк випадок підсунула стілець під ручку дверей — невелика перешкода, але принаймні попередити може.
Незграбно маневруючи на милицях у гіпсі, вона придибала до вікна й визирнула на вулицю. Побачила, як детектив Фрост вийшов з її будинку й сів у авто. Раніше він міг би глянути вгору, усміхнутися їй, приязно махнути рукою, але не тепер. Тепер він поводився з нею суто по-діловому, такий же холодний та відсторонений, як і його колега Ріццолі. «Ось наслідки брехні, — подумала вона. — Я не була з ним чесна, і тепер він мені не довіряє. І має рацію в цьому.
Я ж не розповіла їм найбільшої таємниці».
Фрост уже перевірив її квартиру, коли вони приїхали, але тепер вона відчувала потребу провести власну інспекцію, оглянути спальню, ванну кімнату, кухню. Це було скромне маленьке царство, але принаймні воно належало їй. Усе було так, як коли вона поїхала тиждень тому, втішне й знайоме. Усе знову повернулося до норми.
Але пізніше того ж вечора, коли Джозефіна стояла над плитою, помішуючи томати й цибулю в каструльці для чилі, вона раптом подумала про Джемму, яка вже ніколи не насолодиться смачною стравою, не відчує аромату спецій чи тепла, що піднімається від плити, не смакуватиме вина.
Зрештою, сівши вечеряти, Джозефіна подужала проковтнути лише кілька ложок, і апетит геть зник. Вона сиділа, дивлячись на стіну з єдиною у квартирі прикрасою — календарем. Це свідчило про її непевність у тому, що вона зможе звити гніздо у Бостоні. Вона взагалі ніколи не прикрашала, як годиться, квартири, в яких жила. «Але я це зміню, — подумала вона. — Детектив Ріццолі має рацію: час оволодіти ситуацією і зробити це місто своїм. Я припиню тікати. Це мій обов’язок перед Джеммою, яка всім пожертвувала заради мене, померла, щоб я могла жити. Тепер я житиму. У мене буде дім, я заведу друзів, може, навіть закохаюся.
Це почнеться зараз».
День за вікном хилився до теплих літніх сутінків.
Із загіпсованою ногою вона не могла піти на звичну вечірню прогулянку, не могла навіть міряти кроками квартиру. Замість того Джозефіна відкоркувала пляшку вина й принесла її на диван, де сиділа, перемикаючи телеканали — їх було більше, ніж вона собі уявляла, і всі однакові. Гарні личка. Чоловіки зі зброєю. Ще гарні личка. Чоловіки з ключками для гольфу.
Раптом на екрані з’явилося нове зображення, яке змусило її завмерти з пультом. То були вечірні новини, і на екрані було фото молодої жінки, темнокосої й привабливої.
— …жінки, чиє муміфіковане тіло було знайдене у музеї Кріспіна, було встановлено. Лоррейн Еджертон зникла з віддаленого заповідника в Нью-Мексико двадцять п’ять років тому…
То була Мадам Ікс. «Вона схожа на мою матір. Вона схожа на мене».
Джозефіна вимкнула телевізор. Квартира скидалася радше на клітку, ніж на дім, а вона сама була пташкою й билася об ґрати. «Я хочу повернути своє життя».