З будинку вийшла Анджела з чистою таріллю для м’яса.
— Чого це ти такий щасливий, Вінсе? — запитала вона.
— Через стейк, — відповіла замість нього Джейн.
Її мати засміялася.
— О, апетит у нього нівроку! — Вона провокативно штовхнула його стегном. — І я не тільки про їжу.
Джейн устояла перед бажанням закрити руками вуха.
— Я піду до будинку. Певно, Гебріел уже готовий передати мені Реджину.
— Зажди, — озвався Корсак і заговорив тихіше. — Поки ми тут, може, розповіси новини по тій чудернацькій справі? Чув, ви вже знаєте, як звати вбивцю-археолога. Син якогось техаського багатія, так?
— Де ти це почув? Ми про це не говорили.
— Маю свої джерела. — Він підморгнув Анджелі. — Хто колись був копом, копом і лишається.
І Корсак справді був добрим детективом, Джейн покладалася на його таланти.
— Чув, цей тип геть причинний, — сказав Корсак. — Убиває жінок і консервує їх собі на згадку. То правда?
Джейн зиркнула на матір, яка жадібно слухала їхню розмову.
— Може, іншим разом поговоримо. Не хочу засмучувати маму.
— О, та говоріть, — відгукнулася Анджела. — Обожнюю, коли Вінс розповідає про свою стару роботу. Він стільки всього мене навчив про те, як працює поліція. Я насправді збираюся, купити собі поліційну рацію. — Вона усміхнулася Корсаку. — І він навчить мене стріляти.
— Лише мені здається, що це погана ідея? — мовила Джейн. — Ма, зброя небезпечна.
— Ну ти ж маєш пістолет.
— Бо вмію ним користуватися.
— І я вмітиму. — Анджела присунулася ближче. — То що з тим підозрюваним? Як він відбирає тих жінок?
Невже її мама щойно вжила слово «підозрюваний»?
— У тих пань має бути щось спільне, — сказала Анджела й глянула на Корсака. — Як ти називав ту науку, про вивчення жертв?
— Віктимологія.
— Так, вона. То що з цього приводу каже віктимологія?
— Колір волосся, — відповів Корсак. — Я так чув, що всі три жертви були брюнетками.
— Тоді ти, Джейні, мусиш бути дуже обережна, якщо вже він любить чорненьких.
— Ма, у світі повно брюнеток.
— Але в нього під носом саме ти. Якщо він узагалі звертає увагу на новини…
— То знає, що краще триматися від Джейн подалі, — сказав Корсак. — Якщо хоче собі добра.
Він узявся знімати готові стейки з гриля й перекладати їх на тарелю.
— Ви вже тиждень як повернули ту дівчину додому, так? І нічого не сталося.
— Нічого підозрілого не бачили.
— То він, певно, поїхав із міста. До місць, де легше полювати.
— Або ж хоче, щоб усе трохи вляглося, — сказала Джейн.
— Так, і в цьому проблема, правда ж? На спостереження потрібні ресурси. Як ви знатимете, коли знімати охорону? Коли дівчина буде в безпеці?
«Ніколи, — подумала Джейн. — Джозефіна довіку озиратиметься».
— Думаєш, він знову вбиватиме? — спитала Анджела.
— Авжеж, убиватиме, — відповів Корсак. — Може, не в Бостоні, але гарантую: він десь полює просто зараз.
— Звідки ти знаєш?
Вінс переклав останній стейк на таріль і загасив вогонь.
— Бо так роблять усі мисливці.
23
Гроза збиралася весь недільний день, і тепер вони були в її центрі. Сидячи в своєму кабінеті без вікон, Джозефіна чула гуркіт грому. Цей звук струшував стіни з такою силою, що вона й не помітила, як до її дверей підійшов Ніколас, і збагнула, що він стоїть зовсім поруч, тільки коли він заговорив.
— Хтось сьогодні відвезе тебе додому? — запитав він.
Ніколас затримався на порозі, наче боявся увійти, буцімто наближення до неї заборонене. За кілька днів до того детектив Фрост проінструктував штат музею щодо питань безпеки й показав їм фото Бредлі Роуза, якого цифровим чином зістарили, бо минуло вже два десятиліття. Після повернення Джозефіни усі в музеї ставилися до неї, як до крихкого вантажу, і ввічливо трималися подалі. Усім було незатишно працювати з жертвою.
«А мені незатишно нею бути».
— Просто хотів переконатися, що тебе хтось відвезе, — сказав Робінсон. — Бо якщо ні, то я можу, з радістю.
— Детектив Фрост приїде по мене о шостій.
— А. Звісно.
Він затримався в дверях, наче хотів сказати щось іще, та не наважувався.
— Я радий, що ти повернулася, — ось і все, що він вичавив із себе, перш ніж розвернувся, щоб піти.
— Ніколасе?
— Так?
— Я завинила тобі пояснення. Багато про що.
Хоча він і стояв на відстані кількох метрів, Джозефіні було важко витримати його погляд. Ще ніколи їй не було так некомфортно в товаристві Ніколаса. Зазвичай він був одним із тих небагатьох, із ким їй було легко й вільно, бо вони мешкали в одному й тому ж містичному куточку Всесвіту, поділяли нестандартну пристрасть до маловідомих фактів та чудернацьких речей. Саме те, що вона з-поміж усіх людей обдурила саме Ніколаса, викликало в неї найбільшу провину, бо він як ніхто намагався бути їй другом.
— Я не була чесна з тобою, — сказала вона й сумно похитала головою. — Насправді майже все, що ти про мене знаєш, — брехня, починаючи з…
— Тебе насправді звати не Джозефіною, — тихо мовив він.
Жінка збентежено подивилася на нього. Раніше, коли їхні погляди зустрічалися, він часто шарівся й відводив очі. Але цього разу був непохитний.
— Коли ти дізнався? — запитала вона.
— Коли ти поїхала і я не зміг із тобою зв’язатися, то почав хвилюватися. Зателефонував детективу Ріццолі, тоді й дізнався правду. — Він почервонів. — Соромно визнавати, але я телефонував до твого університету. Подумав, що, може…
— Може, ти найняв суцільну підробку.
— Я не мав права вторгатися до твого особистого життя, знаю.
— Ні, це саме те, що треба було зробити, Ніколасе. Ти мав причини перевіряти мене. — Вона зітхнула. — Це єдине, в чому я була чесна. Здивована, що ти дозволив мені повернутися до роботи і нічого про це не сказав.
— Чекав нагоди. Поки ти будеш готова про це говорити. Ти готова?
— Схоже, ти вже знаєш усе, що тобі потрібно.
— Хіба, Джозефіно? Я відчуваю, що тільки зараз починаю пізнавати тебе. Усе те, що ти розповідала про своє дитинство… своїх батьків…
— Я брехала, ясно? — Відповідь вийшла надто різка, і Робінсон зашарівся. Джозефіна додала: — Я не мала вибору.
Він увійшов до кабінету, сів. Стільки разів до того він влаштовувався у цьому ж кріслі з ранковою чашкою кави, і вони весело теревенили про останній артефакт, знайдений у підвалі, чи про якусь загадкову деталь, яку хтось із них зміг відстежити. Ця розмова мала бути не з приємних.
— Можу тільки уявити, яким зрадженим ти почуваєшся, — сказала вона.
— Ні, не те щоб…
— Щонайменше — розчарованим.
Їй було боляче бачити, як він киває, — це тільки підтверджувало існування прірви між ними. І, немов на підтримку цієї відстані, тишу розколов гуркіт грому.
Жінка кліпнула, відганяючи сльози.
— Мені дуже прикро, — сказала вона.
— Найбільше мене розчаровує те, що ти мені не довірилася, — сказав Ніколас. — Ти могла б розповісти мені правду, Джозі. Я підтримав би тебе.
— Як ти можеш казати таке, нічого про мене не знаючи?
— Я знаю тебе. Мені йдеться не про поверхневі знання, як от ім’я, яким ти називаєшся, чи міста, в яких ти жила. Я знаю, що ти любиш, що для тебе важливо. І це говорить про серце людини більше, ніж те, чи тебе справді звуть Джозефіною. Я прийшов сказати тобі саме це. — Він набрав повітря. — І… ще дещо.
— Так?
Робінсон опустив очі на руки, які раптом напружилися.
— Я хотів спитати, чи… ем… тобі подобається кіно?
— Так, я… авжеж.
— О, це добре. Це дуже… пречудово! Боюсь, я не дуже стежу за тим, що зараз показують, але цього тижня має бути щось підходяще. Чи, може, наступного. — Він відкашлявся. — Можеш не сумніватись, я доправлю тебе додому безпечно і в належний…
— Ніколасе, ось ти де! — вигукнула Деббі Дюк, з’явившись на порозі. — Треба їхати, або транспортна контора зачиниться.