Робінсон глянув на неї.
— Що?
— Ти обіцяв, що допоможеш відвезти ящик у Ревере. Це відправка в Лондон, і мені треба розібратися з паперами для митниці. Я б сама це зробила, але він важить тридцять кілограмів.
— Детектив Фрост ще не приїхав по Джозефіну. Я не хотів би їхати зараз.
— Тут Саймон і місіс Віллебрандт, усі двері замкнені.
Він подивився на Джозефіну.
— Кажеш, він тебе забере о шостій? Це ще ціла година.
— Зі мною все буде добре, — відповіла жінка.
— Ходімо, Ніку, — підганяла його Деббі. — Від грози все рухатиметься повільніше, треба їхати негайно.
Робінсон підвівся і слідом за нею вийшов з кабінету. Їхні кроки відлунювали на сходах, а Джозефіна сиділа за своїм столом, спантеличена тим, що щойно сталося.
«Ніколас Робінсон справді намагався запросити мене на побачення?»
Грім струсонув стару будівлю, світло на мить потьмяніло, наче самі небеса дали їй відповідь: «Так, намагався».
Вона зачудовано похитала головою й опустила погляд до стосу старих журналів. Вони містили рукописні списки експонатів, які музей купував десятиліттями, і Джозефіна поволі опрацьовувала їх, знаходила кожен із пунктів у списку й оцінювала стан речей. Тож зараз спробувала зосередитися на цьому завданні, але думками знову й знову поверталася до Ніколаса.
«Тобі подобається кіно?»
Джозефіна усміхнулася. «Так. І ти теж подобаєшся. Завжди подобався».
Вона розгорнула старий журнал і впізнала мікроскопічний почерк доктора Вільяма Скотта-Керра. Ці журнали зберігали пам’ять про кожного з кураторів, і жінка завважила, як змінюються почерки, коли одні йдуть, а інші приходять. Деякі, як от доктор Скотт-Керр, десятиліттями працювали в музеї, і вона уявляла, як вони старішають разом із колекцією, як ходять рипливою підлогою поміж зразків, які з часом здаватимуться чи не старими друзями. Тут були записи про правління Скотта-Керра, подекуди загадкові.
— Зуб мегалодона, колекція невід. Пожертва містера Джеральда ДеВітта.
— Ручки глиняного глека з відбитками крилатих сонячних дисків. Залізна доба. Знайдено в Набі-Самвілі доктором Ч. Ендрюсом.
— Срібна монета, ймовірно 3 ст. до н.е. із зображенням Парфенопи та бика з людською головою на звороті. Неаполь. Придбано з приватної колекції доктора М. Елґара.
Срібна монета наразі була виставлена на першому поверсі, але Джозефіна навіть гадки не мала, де ручки глиняного глека. Вона зробила собі нотатку, що їх треба буде розшукати, й перегорнула сторінку, на якій групою значилися наступні три експонати:
— Різноманітні кістки, людські й конячі.
— Металеві фрагменти, можливо — рештки збруї в’ючних тварин.
— Фрагменти кинджала, ймовірно, перського. 3 ст. до н.е. Зібрано С. Кріспіном біля оази Сіва, Єгипет.
Джозефіна подивилася на дату й завмерла. Хоча надворі гуркотав грім, її серце билося гучніше. Оаза Сіва. «Саймон був у західній пустелі, — подумала вона. — Того ж року, коли там була моя мати».
Вона потяглася по милиці й рушила коридором до Саймонового кабінету.
Двері були відчинені, але він вимкнув світло. Зазирнувши у похмурий кабінет, вона побачила, що він сидить біля вікна. Погода значно погіршилася, і Кріспін дивився на грозу. Вікна гриміли від поривів вітру, дощова вода заливала скло так, наче її жбурляли у вікно люті боги.
— Саймоне? — озвалася жінка.
Він озирнувся.
— О, Джозефіно. Ходи подивися. Матінка-природа нині влаштувала справжнє видовище.
— Можна вас запитати? Це щодо запису в цьому журналі.
— Дай гляну.
Джозефіна прокульгала через кімнату на милицях, передала йому журнал. Мружачись у напівтемряві, він пробуркотів:
— Різноманітні кістки. Фрагменти кинджала. — Тоді підвів до неї очі. — Про що ти хотіла спитати?
— Там зазначене ваше ім’я. Ви пам’ятаєте, як привезли сюди ці речі?
— Так, але я багато років їх не бачив.
— Саймоне, ви знайшли це у західній пустелі. Зазначено, що кинджал, імовірно, перський, третє століття до нашої ери.
— О, авжеж. Хочеш сама його оглянути? — Він схопив ціпок, підвівся. — Що ж, ходімо, подивимося, чи згодна ти з моєю оцінкою.
— Знаєте, де зберігаються ці експонати?
— Знаю, де вони мають бути. Якщо ніхто не переніс їх деінде.
Вона пішла за ним до старовинного ліфта. Ніколи не довіряла цій штукенції і зазвичай уникала її, але тепер, на милицях, не мала вибору, окрім як зайти в нього. Саймон зачинив чорну клітку, і Джозефіні здалося, наче це затріснулася пастка. Ліфт тривожно здригнувся й повільно, з рипінням поповз до підвалу. Коли зупинився, вона з полегшенням вийшла.
Кріспін відімкнув двері до фондів.
— Якщо я не помиляюся, — мовив він, — ці речі були доволі компактні, тож і зберігаються на задніх полицях.
Він повів її лабіринтом ящиків. Поліція Бостона завершила обшук, і підлога досі була вкрита тирсою та подекуди кульками пінопласту. Жінка пішла слідом за Кріспіном вузьким проходом до старої секції фондів, повз ящики, марковані чарівливо екзотичними назвами. Ява. Маньчжурія. Індія. Нарешті вони дійшли до вежі полиць, на яких лежали десятки коробок.
— О, добре, — мовив Кріспін, указуючи на середнього розміру коробку з номером та датою надходження. — Можна дотягнутися.
Він зняв її з полиці, поклав на найближчий ящик.
— Це трохи схоже на Різдво, чи не так? Зазирати у щось, чого вже чверть століття ніхто не бачив. Глянь, що у нас тут!
Опустивши руки в коробку, він дістав контейнер із кістками.
То були переважно уламки, але Джозефіна впізнала кілька щільних шматочків, які лишилися цілими, тоді як інші частини скелета за віки потріскалися й стерлися. Взявши один із цих шматочків, вона відчула, як шию протягнуло холодом.
— Кістки зап’ястя, — пробуркотіла. «Людські», — додала подумки.
— Я гадаю, що вони належать одній людині. Так, зринають спогади. Спека й пил. Захват опинитися в самій гущавині, коли будь-якої миті твоя лопатка може наштовхнутися на частину історії. Коли ці старі кістки ще не підводили. До того, як я якимось чином став старий — ніколи цього не очікував. Вважав себе безсмертним.
Він сумно засміявся — звук подиву від того, що десятиліття можуть проминути так швидко й залишити його у зруйнованому тілі. Тоді опустив погляд до кісток і мовив:
— Цей бідолаха, безсумнівно, теж вважав себе безсмертним. А потім дивився, як його товариші божеволіють від спраги. А потім військо навколо нього почало падати. Певен, він ніколи не уявляв, що кінець буде саме такий. Ось що плин століть робить із найславетнішими імперіями. Зводить їх до самого піску.
Джозефіна обережно поклала кісточку назад до контейнера. То лише згусток кальцію й фосфатів. Кістки відслужили своє, їхні власники померли й відкинули їх, як відкидають ціпок. Це було все, що залишилося від перського солдата, приреченого загинути в чужій пустелі.
— Він був солдатом загубленого війська, — сказала вона.
— Я в цьому майже впевнений. Один із приречених воїнів Камбіза.
Джозефіна подивилася на Кріспіна.
— Ви були там із Кімболлом Роузом.
— О, це були його розкопки, і він добре на них витратився. Бачила б ти, яку команду він зібрав! Десятки археологів. Сотні копачів. Ми мали знайти там один із Граалів археології, невловимий, як загублений Ковчег Заповіту чи могила Александра. П’ятдесят тисяч перських солдатів просто зникли в пустелі, і я хотів бути там, коли їх знайдуть.
— Але їх не знайшли.
Саймон похитав головою.
— Ми два сезони копали, а знайшли лише уламки кісток та металу. Безсумнівно, від тих, хто відстав від головного війська. Такі жалюгідні знахідки, що ані Кімболл, ані уряд Єгипту не були зацікавлені в тому, щоб їх зберегти, от вони й опинилися у нас.
— Я не знала, що ви працювали з Кімболлом Роузом. Ви ніколи не згадували, що знаєте його.