— Він хороший археолог. І надзвичайно щедра людина.
— А його син? — тихо запитала Джозефіна. — Ви добре знали Бредлі?
— О, Бредлі… — Старий повернув коробку на полицю. — Усі хочуть знати про Бредлі. Поліція. Ти. Але правда в тому, що я ледве пам’ятаю цього хлопця. Не можу повірити в те, що Кімболлів син може бути тобі загрозою. Це розслідування несправедливе до його родини. — Він розвернувся до неї, і від пильного погляду старечих очей жінці стало незатишно. — Він дбав суто про твої інтереси.
— Що ви маєте на увазі?
— Я обрав тебе з усіх претендентів на посаду. Бо він так сказав. Він опікувався тобою.
Вона позадкувала.
— Ти справді не знала? — спитав Кріспін, ідучи на неї. — Увесь цей час він був твоїм таємним другом. Просив нічого тобі не казати, але я вирішив, що час дізнатися. Завжди добре знати своїх друзів, особливо таких щедрих.
— Друзі не намагаються тебе вбити.
Джозефіна розвернулася й пошкандибала звідти, через каньйон ящиків.
— Що ти хочеш сказати? — гукнув їй у спину старий.
Вона не зупинялася, зосередившись на виході. Чула, як Кріспін іде слідом, стукає ціпком по бетону.
— Джозефіно, поліція помиляється щодо нього!
Звернувши за ріг лабіринту, жінка побачила двері, ледь прочинені. «Хіба ми їх не зачинили? Я певна, що зачиняли».
Саймонів ціпок загупав ближче.
— Тепер я шкодую, що розповів тобі, — мовив він. — Але ти маєш знати, яким щедрим до тебе був Кімболл.
«Кімболл?»
Джозефіна розвернулася.
— Звідки він узагалі про мене знає? — запитала вона.
А тоді світло у підвалі згасло.
24
Коли Джейн вийшла із «Субару» й пробігла під зливою до парадного входу до музею Кріспіна, уже була ніч. Двері були відчинені, вона штовхнула їх і увійшла, впускаючи до будівлі мокрий вітер, від якого музейні брошури спурхнули зі стійки рецепції й розлетілися по вологій підлозі.
— Що, вже час будувати ковчег? — запитав патрульний, який стояв біля стійки.
— Там страшенно мокро.
Джейн похмуро скинула мокрий плащ, повісила його на вішак.
— Ніколи не бачив, щоб улітку так лило, а я тут усе життя прожив. Чув, це все через глобальне потепління.
— Де всі? — спитала Джейн, так різко обриваючи розмову, що в патрульного витяглося обличчя. Після того що сталося сьогодні, вона не мала настрою теревенити про погоду.
Він зрозумів натяк, відповів так само коротко:
— Детектив Янґ у підвалі. Його напарник нагорі, розмовляє з куратором.
— Я почну з підвалу.
Вона вдягнула рукавички й бахіли і рушила до сходів, із кожним кроком готуючись до того, що мало постати перед нею. Діставшись підвалу, побачила красномовне попередження про те, що на неї чекає. Від музейних фондів до ліфта йшла стежка кривавих слідів — чоловічих, сорок другого чи сорок третього розміру. Вздовж слідів тягнулася розмазана смужка — по підлозі щось тягли.
— Ріццолі? — гукнув детектив Янґ, який щойно з’явився з фондів.
— Знайшли її? — спитала Джейн.
— Боюся, в будинку її немає.
— Чорт. — Ріццолі знову подивилася на розмазану смугу. — Він її забрав.
— Усе скидається на це. Протягнув через коридор, спустив ліфтом на перший поверх.
— А тоді?
— Виніс через задні двері, що ведуть до розвантажувального майданчика. За будинком є провулок, у якому він міг залишити авто. Ніхто б нічого не побачив, особливо сьогодні з цим дощем. Йому треба було лише покласти її в машину й поїхати геть.
— Як, у біса, він потрапив до музею? Невже двері не були зачинені?
— Старша екскурсоводка, місіс Віллебрандт, сказала, що пішла десь о чверть на шосту, й божиться, що двері замкнула. Але їй з вигляду років тисячу, хто зна, що в неї з пам’яттю.
— А всі інші? Де був доктор Робінсон?
— Вони з міз Дюк їздили до Ревере, відправляли посилку. Він каже, що повернувся сюди десь о сьомій, доробити роботу, і нікого не бачив. Вирішив, що докторка Пульчілло вже поїхала, тож спочатку не переймався. А потім зазирнув до її кабінету і помітив там її сумочку. Тоді й набрав дев’ять один один.
— Детектив Фрост мав сьогодні відвезти її додому.
Янґ кивнув.
— Він нам сказав.
— То де він сам?
— Приїхав одразу після нас. Зараз нагорі. — Янґ помовчав і тихо додав: — Легше з ним, гаразд?
— Через те, як він облажався?
— Нехай сам розповість, що сталося. Але спочатку… — Він розвернувся до дверей. — Маю дещо показати.
Ріццолі пішла за ним до музейних фондів.
Сліди тут були яскравіші: взуття вбивці так намокло від крові, що лишало помітні бризки. Янґ рушив до лабіринту ящиків і махнув на вузький прохід. Об’єкт його уваги був затиснутий між ящиками.
— Від обличчя мало що залишилося, — зауважив він.
Але цього було достатньо, щоб Джейн упізнала Саймона Кріспіна. Удар пробив його ліву скроню, розтрощив кістку й хрящову тканину, залишивши кривавий кратер. Кров із рани залила прохід, розлилася калюжею по бетону й просочилася в розкидану тирсу. Після удару Саймон прожив достатньо довго, щоб серце продовжувало битися, качаючи кров, яка вихлюпувалася з розбитої голови й текла по підлозі.
— Убивця зміг усе розрахувати, — сказав Янґ. — Певно, стежив за будинком, мусив бачити, як пішла місіс Віллебрандт, тому й знав, що тут лишилося тільки двоє — докторка Пульчілло й вісімдесятидворічний старий.
Він подивився на Джейн.
— Чув, у неї нога була загіпсована, тож утекти вона не могла. І відбиватись, як годиться, теж.
Ріццолі подивилася на слід, залишений тілом Джозефіни. «Ми сказали їй, що вона в безпеці. Тому вона й приїхала до Бостона. Повірила нам».
— Лишилося побачити ще одну річ, — сказав Янґ.
Вона підвела погляд до нього.
— Що?
— Зараз покажу.
Він повів її назад до виходу. Коли вони вийшли з лабіринту ящиків, Янґ показав на зачинені двері:
— Ось.
На них кров’ю були написані два слова:
ЗНАЙДИ МЕНЕ
Джейн піднялася сходами на третій поверх. Уже приїхали криміналісти та судово-медична експертиза з усім своїм приладдям, і в будівлі відлунювали, піднімаючись під стелю, голоси й рипливі кроки цілого війська. Вона зупинилася нагорі, відчувши раптову втому від крові, смерті й невдач.
Переважно від невдач.
Досконалий стейк, який вона з’їла в материному домі за кілька годин до того, лежав у шлунку неперетравленою цеглиною. Вона подумала: «Одна хвилина — це все, що потрібно, щоб приємна літня неділя перетворилася на трагедію».
Джейн пройшла повз галерею, в якій були виставлені людські кістки, повз скелет матері, яка обіймала рештки своєї дитини, і рушила коридором до кабінетів адміністрації. Побачила крізь відчинені двері Баррі Фроста, який сидів сам в одному з них, зіщулившись, опустивши голову на руки.
— Фросте? — гукнула вона.
Її напарник нерішуче випростався, і Ріццолі з тривогою завважила його червоні й набряклі очі. Фрост відвернувся, неначе присоромлений тим, що вона побачила його горе, й швидко провів рукавом по обличчі.
— Господи, що сталося?
Він похитав головою.
— Я не можу. Мене треба зняти зі справи.
— Не хочеш розповісти, що пішло не так?
— Я усе похерив. Ось що пішло не так.
Джейн так рідко чула від нього лайку, що факт цього слова на вустах Фроста здивував її навіть більше за саме зізнання. Вона увійшла до кімнати, зачинила двері. Тоді взяла стілець і сіла навпроти нього, так щоб він не міг відвернутися від неї.
— Ти мав відвезти її додому, чи не так?
Фрост кивнув.
— Була моя черга.
— То чому ти не приїхав по неї?
— Це вилетіло мені з голови, — тихо відповів він.
— Ти забув?
Чоловік змучено зітхнув.
— Так, я забув. Мав бути тут о шостій, але відволікся на інше. Тому й не можу більше працювати над цією справою. Мені треба взяти відпустку.