То було гарчання, низьке й загрозливе, і в темряві Джозефіна не могла визначити, звідки воно йде. Уявила гострі ікла й пазурі; уявила, як істота насувається на неї навіть зараз, готуючись до стрибка. А тоді почула дзеленчання ланцюга й шкрябання десь над головою.
Вона глянула вгору. Вперше завважила крихітний промінь світла, такий слабкий, що спочатку не повірила очам. Але поки дивилася, промінь поступово яскравішав. То світанок сяяв крізь крихітне забите вентиляційне віконце.
По дошках шкрябали пазурі, пес намагався пробитися до неї знадвору. Судячи з гарчання, звір був великий. «Я знаю, що він там, а він знає, що я тут, — подумала жінка. — Він відчуває запах мого страху, і хоче спробувати його ще й на смак». Вона ніколи не мала собак і мріяла одного дня завести бігля чи, може, шетландську вівчарку — пса милої, товариської породи. Не таку потвору, яка зараз охороняла те вікно. Не звіра, який, судячи зі звуків, міг спокійно розірвати їй горлянку.
Пес загавкав. Вона почула, як вищать шини, як вимикається двигун.
Скам’яніла. Серце билося об ребра, а гавкіт ставав усе божевільніший. Джозефіна глянула на стелю: над головою рипіли кроки.
Впустивши туфлю, вона відсунулася якомога далі від дверей, аж поки не вперлася спиною у стіну навпроти. Почула, як із дверей знімають засув. Як вони вищать, відчиняючись. Чоловік посвітив усередину ліхтарем, і вона відвернулася, осліплена, наче це прямі сонячні промені випалювали їй сітківку.
Він просто стояв над нею, мовчки. Бетонна камера підкреслювала кожен звук, і вона чула, як він повільно й рівно дихає, оглядаючи полонянку.
— Відпусти мене, — прошепотіла Джозефіна. — Будь ласка.
Він не сказав ані слова, і ця тиша лякала її понад усе. Аж поки вона не побачила те, що він тримав у руці, й не збагнула, що на неї чекає дещо значно гірше за просту тишу.
То був ніж.
26
— Ви ще можете встигнути її знайти, — сказав кримінальний психолог доктор Цукер. — Якщо припустити, що вбивця дотримуватиметься звичного плану дій, щоб зробити з нею те саме, що з Лоррейн Еджертон та жертвою з болота. Він її вже скалічив, тож утекти чи відбитися їй буде важко. Найімовірніше, він триматиме її живою кілька днів, можливо — тижнів. Достатньо довго, щоб провести усі ритуали, необхідні для переходу до наступної фази.
— До наступної фази? — перепитав детектив Тріпп.
— Консервації. — Цукер показав на фото жертв, розкладені на столі конференц-зали. — Я вважаю, що він хоче додати її до колекції. Як новий сувенір. Єдине питання в тому… — Він глянув на Джейн. — Який метод він застосує до докторки Пульчілло?
Ріццолі подивилася на світлини трьох жертв, зважуючи страшні варіанти. Бути випатраною, просоленою й загорнутою в бинти, як Лоррейн Еджертон? Бути обезголовленою, щоб із голови дістали череп, а обличчя засушили до лялькових розмірів? Чи бути зануреною в чорну болотяну воду, щоб смертна агонія назавжди збереглася у шкіряній масці обличчя?
Чи має вбивця особливий план для Джозефіни, нову технологію, з якою вони ще не мали справи?
У конференц-залі стало тихо, і, роззираючись серед команди детективів за столом, Джейн побачила похмурі обличчя, на яких була написана мовчазна тривожна правда: час цієї жертви швидко спливав. Порожній стілець стояв там, де зазвичай сидів Баррі Фрост. Без нього команда здавалася неповною, і Джейн ловила себе на тому, що постійно зиркає на двері, сподіваючись, що він раптом увійде й займе своє звичне місце за столом.
— Те, чи знайдемо ми її, може залежати від одного: як глибоко ми зануримося в голову її викрадача, — мовив Цукер. — Нам потрібна інформація про Бредлі Роуза.
Джейн кивнула.
— Намагаємося розкопати, дізнатися, де він працював, де жив, із ким дружить. Чорт, якщо у нього чиряк на дупі, нам варто про це знати.
— Найкращим джерелом інформації були б його батьки.
— З ними нам не пощастило. Мати надто хвора для бесід, а батько відгороджується від нас.
— Навіть зважаючи на ризик для життя цієї жінки? Відмовляється співпрацювати?
— Кімболл Роуз — незвичайний тип. Почнемо з того, що він багатий, як Мідас, і його захищає військо юристів. Звичайні правила до нього не застосовні. І до його сина-вилупка так само.
— Треба сильніше натиснути.
— Кроу з Тріппом щойно повернулися з Техасу, — сказала Джейн. — Я відправила туди їх, подумала, що мачистське залякування може спрацювати.
Вона глянула на Кроу з його широкими плечима лайнбекера, яким він був у коледжі. Якщо хтось і витягне роль мачо, то це він.
— Ми й близько до нього підійти не змогли, — сказав Кроу. — Нас зупинив біля воріт якийсь козел-адвокат із п’ятьма охоронцями. І до дверей не дійшли. Роузи зайняли кругову оборону навколо сина, ми нічого з них не виб’ємо.
— То що ж нам відомо про місцеперебування Бредлі?
Тріпп сказав:
— Він уже деякий час тримається в тіні. Ми не встановили жодної активності по кредитних картках, і вже кілька років на його рахунок соціального страхування нічого не надходило, тож роботи він не мав. Принаймні легальної.
— Скільки років? — уточнив Цукер.
— Тринадцять. Хоча не те щоб він потребував роботи з таким заможним татусем.
Цукер трохи подумав.
— Звідки ви знаєте, що він узагалі живий?
— Батьки сказали, що отримують від нього листи та імейли, — відповіла Джейн. — За словами батька, Бредлі жив за кордоном. Це може пояснювати те, чому так важко відстежити його пересування.
Цукер спохмурнів.
— Невже батько може зайти так далеко? Захищати й підтримувати грошима небезпечного сина-соціопата?
— Гадаю, він захищає себе, докторе Цукер. Власне ім’я, власну репутацію. Не хоче, щоб світ дізнався, що його син — чудовисько.
— Мені однаково важко повірити, що батько може піти на таке заради дитини.
— Тут не вгадаєш, — сказав Тріпп. — Може, він справді любить того вилупка.
— Гадаю, Кімболл ще й дружину захищає, — мовила Джейн. — Він говорив, що у неї лейкемія, і вигляд вона мала дуже хворий. А сина досі має за милого хлопчика.
Цукер зневірено похитав головою.
— Глибоко патологічна сім’я.
«Я не маю крутого ступеня з психології, але можу сказати те ж саме».
— Ключем до цього можуть стати грошові потоки, — припустив Цукер. — Як Кімболл передає синові гроші?
— Відстежити такі подарунки проблематично, — сказав Тріпп. — У сім’ї чимало рахунків, є й офшорні. І всі ті юристи, які його захищають. Навіть маючи на своєму боці дружнього суддю, ми довго будемо в цьому розбиратися.
— Поки що зосередилися тільки на Новій Англії, — додала Джейн. — Чи були якісь фінансові транзакції у районі Бостона.
— Він має друзів? Якісь контакти?
— Нам відомо, що двадцять п’ять років тому Бредлі працював у музеї Кріспіна. Місіс Віллебрандт, одна з екскурсоводок, пригадує, що він працював переважно у позаробочий час, коли музей був зачинений, тож ніхто нічого про нього не пам’ятає. Він не залишив по собі вражень, ні з ким не подружився. Наче привид.
«І привидом він і залишився, — подумала вона. — Привидом, який прослизає до замкнених будівель, чиє обличчя уникає камер спостереження. Який переслідує жертв, залишаючись непоміченим».
— Є одне надійне джерело інформації, яке надасть нам найглибший психологічний портрет, на який тільки можна сподіватися, — сказав Цукер. — Якщо інститут Гілцбріха погодиться поділитися своїми записами.
Кроу з огидою реготнув.
— О так. Школа для збоченців.
— Я тричі телефонувала колишньому директору, — сказала Ріццолі. — Доктор Гілцбріх відмовляється надати документи, посилаючись на конфіденційність.
— На кону — життя жінки. Він не може нам відмовити.
— Однак відмовив. Я завтра їду до Мену, натиснути на нього. Подивимося, чи дістану щось іще.
— Наприклад?
— Досьє на Джиммі Отто. Він теж там учився. Позаяк Джиммі мертвий, може, доктор і поділиться з нами його даними.