— І як це нам допоможе?
— Наразі цілком очевидно, що Джиммі та Бредлі довго були напарниками по полюванню. Обидва «засвітилися» в районі каньйону Чако, відтак у Пало-Альто. І, схоже, зациклилися на одній жінці — на Медеї Соммер.
— Чия дочка, власне, і зникла.
Джейн кивнула.
— Можливо, саме тому Бредлі обрав її. Заради помсти. Бо її мати вбила Джиммі.
Цукер відкинувся на спинку стільця, обличчя в нього було стурбоване.
— Знаєте, ця деталь мене дуже бентежить.
— Яка саме?
— Цей збіг, детективе Ріццолі. Хіба ж він не визначний? Дванадцять років тому Медея Соммер застрелила у Сан-Дієґо Джиммі Отто. Потім дочка Медеї, Джозефіна, іде працювати до музею Кріспіна — до того ж місця, де раніше працював Бредлі Роуз. І там же зберігаються тіла двох його жертв. Як це могло статися?
— Мене це теж непокоїть, — визнала Джейн.
— Ви знаєте, як Джозефіна отримала цю роботу?
— Я її запитувала. Вона сказала, що побачила вакансію на сайті єгиптологів. Подала заявку, і за кілька тижнів їй зателефонували, запрошуючи на роботу. Вона сама визнала, що була цим здивована.
— Хто телефонував?
— Саймон Кріспін.
Почувши це, Цукер підняв брову і тихо сказав:
— Який, так уже сталося, нині мертвий.
У двері постукали, до конференц-зали просунулася голова детектива.
— Ріццолі, маємо проблему. Краще вийди і розберися.
— Що там? — запитала вона.
— До нас увірвався такий собі техаський магнат.
Джейн здивовано крутанулася до нього на стільці.
— Кімболл Роуз тут?
— У кабінеті Маркетта. Іди туди.
— Може, він таки вирішив нам допомогти.
— Це навряд чи. Він хоче твоєї крові й усім про це повідомляє.
— От же ж, — пробуркотів Тріпп. — Ну хоч ти, а не я.
— Ріццолі, нам піти з тобою? — спитав Кроу, театрально потріскуючи кісточками пальців. — Задля психологічної підтримки?
— Ні. — Вона стиснула зуби, зібрала свої папери й підвелася. — Я з ним розберуся.
«Може, він і хоче моєї голови, але я, чорт забирай, дістану його сина».
Джейн пройшла через відділ розслідування вбивств і постукала в двері лейтенанта Маркетта. Увійшовши, побачила, що сам Маркетт сидить за своїм столом, і вираз його обличчя неможливо прочитати. Про його гостя не можна було сказати того ж самого — він дивився на Джейн із неприхованою зневагою. Просто роблячи свою роботу, вона наважилася протистояти йому, і в очах такої могутньої людини, як Кімболл Роуз, це було непрощенною образою.
— Гадаю, ви знайомі, — мовив Маркетт.
— Так, — сказала Джейн. — Здивована бачити тут містера Роуза, позаяк він не відповідає на мої дзвінки.
— Ви не маєте права, — сказав Кімболл, — поширювати брехню про мого хлопчика, тоді як він не може себе захистити.
— Перепрошую, містере Роуз, я не зовсім розумію, що ви маєте на увазі під «поширенням брехні».
— За дурня мене маєте? Я досяг свого становища не тому, що пощастило. Я вмію ставити правильні запитання. Маю джерела інформації. Знаю, про ваше розслідування — цю божевільну справу, яку ви намагаєтеся вибудувати проти Бредлі.
— Визнаю, справа дивна. Але прояснімо одну річ: я не будую справу. Я йду за доказами туди, куди вони мене ведуть. Наразі усе вказує чітко на вашого сина.
— О, детективе Ріццолі, я про вас дізнавався. Ви схильні до необачних рішень — як от застрелити неозброєного чоловіка на даху кілька років тому.
Від згадки про той болісний випадок Джейн заціпеніла. Кімболл це помітив і вгатив ще глибше:
— Ви хоч дали йому змогу захиститися? Чи вдали із себе суд присяжних і спустили курок, так само як зараз робите з Бредлі?
Втрутився Маркетт:
— Містере Роуз, та стрілянина не має стосунку до цієї ситуації
— Невже? Йдеться про цю жінку, від якої можна чекати чого завгодно. Мій син невинний. Він не має стосунку до цього викрадення.
— Як ви можете бути в цьому впевнені? — спитав лейтенант. — Ви ж навіть не можете нам сказати, де він.
— Бредлі не здатний до насильства. Якщо вже так, він більше схильний бути жертвою. Я свого сина знаю.
— Хіба? — спитала Джейн.
Вона розкрила папку, яку принесла з собою, дістала фото й кинула на стіл перед ним. Роуз подивився на гротескну тсантсу із зашитими повіками та переплетеними нитками у вустах.
— Ви ж знаєте, як це називається, правда, містере Роуз? — запитала детектив.
Чоловік промовчав. За зачиненими дверима було чути телефонні дзвінки й голоси копів відділу розслідування вбивств, але у кабінеті Маркетта було тихо.
— Я певна, що ви такі вже бачили, — сказала Джейн. — Як любитель археології, який подорожував світом, ви точно були у Південній Америці.
— Це тсантса, — нарешті вимовив Роуз.
— Дуже добре. Ваш син теж це знає, чи не так? Бо ж, гадаю, він подорожував світом разом із вами.
— І це все, що ви маєте проти нього? Те, що мій син — археолог? — він пирхнув. — У суді знадобиться щось серйозніше.
— Як щодо жінки, яку він переслідував? Медея Соммер подала на нього скаргу в Індіо.
— То й що? Вона відмовилася від звинувачень.
— А ще розкажіть нам про ту приватну програму лікування, яку він проходив у Мені. Інститут Гілцбріха. Я так розумію, їхня спеціалізація — особлива група проблемних юнаків.
Він витріщився на неї.
— Як, чорт забирай, ви…
— Я так само не дурепа. Теж умію ставити правильні запитання. Чула, цей інститут — дуже ексклюзивний, дуже спеціалізований. Дуже потайний. Та, певно, так і має бути, зважаючи на клієнтуру. То скажіть мені, Бредлі допомогла ця програма? Чи дозволила завести друзів серед таких же збоченців?
Роуз подивився на Маркетта.
— Я хочу, щоб її відсторонили від справи, або матимете справу з моїми юристами.
— Друзів, як от Джиммі Отто, — вела собі далі Джейн. — Ви ж пригадуєте ім’я Джиммі Отто?
Кімболл не зважав на неї, зосередившись на лейтенанті.
— Чи я мушу дійти до комісара поліції? Бо так воно й буде. Я зроблю все потрібне, залучу всіх, кого знаю. Лейтенанте?
Маркетт трохи помовчав. Це була довга мить, за яку Джейн оцінила, який тиск може справляти Кімболл Роуз — не лише своєю фізичною присутністю, а й невисловленою владою. Вона розуміла, як зараз почувається Маркетт, тож готувалася до будь-якого результату.
Утім лейтенант не розчарував її.
— Перепрошую, містере Роуз, — мовив він. — Детектив Ріццолі веде розслідування, вирішувати їй.
Кімболл люто глянув на нього, наче неспроможний повірити, що двоє простих держслужбовців можуть йому відмовити. Небезпечно розчервонівшись, він розвернувся до Джейн.
— Через ваше розслідування моя дружина в лікарні. Злягла через три дні після того, як ви приїхали розпитувати про Бредлі. Я вчора привіз її сюди, до онкологічного центру Дейна-Фарбера. Вона може це не пережити, і я звинувачую в цьому вас. Я спостерігатиму за вами, детективе. Ви жоден камінчик не зможете перевернути так, щоб я про це не знав.
— Саме там я, певно, і знайду Бредлі, — відповіла йому Джейн. — Під лежачим каменем.
Роуз вийшов, грюкнувши дверима.
— Оце було нерозважливо, — сказав Маркетт.
Ріццолі зітхнула, забрала фото зі стола.
— Знаю, — визнала вона.
— Ти впевнена, що Бредлі Роуз — той, кого ми шукаємо?
— Дев’яносто дев’ять відсотків.
— Краще б дев’яносто дев’ять і дев’ять. Бо ти щойно бачила, з чим ми маємо справу. Тепер його дружина в лікарні, і він зірвався. І має гроші та зв’язки, щоб назавжди зіпсувати нам життя.
— То нехай псує. Це не змінює того, що його син — винен.
— Ріццолі, ми не можемо собі дозволити нових помилок. Твоя команда вже припустилася величезної помилки, за яку заплатила та молода жінка.
Якщо лейтенант хотів її зачепити, то обрав для цього найкращий аргумент. Ріццолі відчула, як усе всередині стискається, і вчепилася в документи так, наче ці папірці могли полегшити її провину від викрадення Джозефіни.