— Докторе Гілцбріх? — мовила вона. — Я детектив Ріццолі. Ми говорили по телефону.
— Я не маю чого вам іще сказати.
— У нас мало часу на порятунок цієї жінки.
— Я не можу обговорювати своїх колишніх пацієнтів.
— Учора ваш колишній пацієнт надіслав нам сувенір.
Гілцбріх насупився.
— Що ви маєте на увазі, який сувенір?
— Волосся жертви. Він зрізав його з голови жінки, запхав у пакет і повісив на дерево, як трофей. Я не знаю, як саме ви як психіатр це потлумачите, я сама лише коп. Але мені не хочеться уявляти, що він відріже далі. І якщо наступним ми знайдемо шматок її плоті, я, чорт забирай, обіцяю, що повернуся сюди. І запрошу з собою кількох телевізійників з камерами. — Вона трохи помовчала, щоб він усе усвідомив. — То, може, таки поговоримо?
Гілцбріх витріщився на неї, стиснувши вуста тонкою лінією. Без жодного слова відступив, пропускаючи її в дім.
Усередині стояв запах сигарет — шкідлива звичка, яка здавалася ще більш нездоровою в цьому домі, де вздовж стін у коридорі стояли повні шафи документів. Зазирнувши краєм ока в захаращений кабінет, Ріццолі побачила переповнені попільнички, стіл, завалений паперами, і ще більше ящиків із документами.
Слідом за господарем вона пройшла до вітальні, гнітюче темної, бо дерева, що густо росли надворі, затуляли сонячне світло. Тут він підтримував якусь подобу порядку, утім шкіряний диван, на який сіла детектив, був весь у плямах, а витончений низький столик ніс на собі сліди численних чашок, необачно поставлених гарячими на незахищене дерево. Вочевидь, справи Гілцбріха пішли вкрай погано, залишивши його з будинком, який він був неспроможний утримувати. Однак в обличчі чоловіка, який сів навпроти неї, не було жодного сліду поразки чи приниження. Він так і залишався доктором Гілцбріхом, якому доводиться терпіти незручності, спричинені розслідуванням.
— Звідки ви знаєте, що мій колишній пацієнт відповідає за викрадення цієї молодої жінки? — запитав він.
— У нас є чимало причин підозрювати Бредлі Роуза.
— І які ж це причини?
— Я не можу розголошувати подробиці розслідування.
— Утім від мене ви чекаєте розкриття своїх психологічних досліджень?
— Зважаючи на те що йдеться про життя жінки — так, чекаю. І ви добре знаєте свій обов’язок. — Вона трохи помовчала. — Ви вже були в такій ситуації.
Те, як заціпеніло його обличчя, підказало Ріццолі, що він точно знає, про що йде мова.
— Один із ваших пацієнтів уже зривався з ланцюга, — нагадала вона. — Батьків його жертви не надто тішила уся ця конфіденційність, чи не так? Якщо вашу дочку порубали на шматки, таке може статися. Вони горювали, лютували і зрештою подали позов. І це потрапило до газет.
Ріццолі роззирнулася в пошарпаній кімнаті.
— До речі, ви ще приймаєте пацієнтів?
— Ви знаєте, що ні.
— Певно, важко бути практикуючим психіатром, утративши ліцензію.
— То було полювання на відьом. Батькам треба було когось звинувачувати.
— І вони точно знали кого — вашого колишнього пацієнта-психа. Це ви проголосили його здоровим.
— Психіатрія — не точна наука.
— Ви мали знати, що то була справа рук вашого пацієнта. Коли ту дівчину вбили, ви мали впізнати його почерк.
— Я не мав доказів того, що це був він.
— Ви просто хотіли, щоб проблема зникла. Тому нічого не робили, не зв’язувалися з поліцією. І тепер зробите це знову, з Бредлі Роузом? Тоді як можете допомогти його зупинити?
— Не знаю, чим я можу вам допомогти.
— Передайте нам його справу.
— Ви не розумієте. Якщо я це зроблю, він…
Доктор замовк.
— Він? — Ріццолі так напружено вдивлялася в його обличчя, що він відсахнувся, наче цей погляд притискав його до стільця. — Ви говорите про батька Бредлі, чи не так?
Доктор Гілцбріх сковтнув.
— Кімболл Роуз попередив мене про ваш дзвінок. Нагадав, що психіатричні документи — конфіденційні.
— Навіть коли життя жінки в небезпеці?
— Він сказав, що подасть позов проти мене, якщо я їх оприлюдню. — Гілцбріх боязко засміявся і обвів поглядом вітальню. — Наче в мене щось лишилося! Будинком володіє банк. Інститут давно закрили, і держава от-от накладе остаточне вето на право викупу. Я навіть не можу кляті податки заплатити.
— Коли Кімболл говорив із вами?
Чоловік знизав плечима.
— Він зателефонував десь тиждень тому, може більше. Не пам’ятаю точної дати.
Десь після її поїздки до Техасу. Кімболл Роуз заважав розслідуванню від самого початку, аби тільки захистити сина.
Гілцбріх зітхнув.
— Я однаково не можу дати вам ці документи. Я їх більше не маю.
— То в кого вони?
— Ні в кого. Його справу знищено.
Ріццолі зневірено подивилася на нього.
— Скільки вам за це заплатили? Дешево продалися?
Обличчя психіатра спалахнуло, він підвівся.
— Мені більше нема чого вам сказати.
— А в мене для вас багато чого є. По-перше, я покажу вам, на що спроможний Бредлі.
Вона дістала зі свого портфеля фотодокази, розклала по одному на столику, пристукуючи долонею й відкриваючи химерну галерею жертв.
— Ось робота вашого пацієнта.
— Я прошу вас піти.
— Подивіться, що він накоїв.
Гілцбріх розвернувся до дверей.
— Я не маю потреби на це дивитися.
— Дивіться, чорт забирай.
Він зупинився, повільно розвернувся назад до столика. Коли його погляд упав на знімки, очі вирячилися від жаху. Доктор закляк на місці, а Ріццолі підвелася й спокійно пішла на нього.
— Докторе Гілцбріх, він колекціонує жінок, і скоро додасть до цієї колекції Джозефіну Пульчілло. Лишилося вкрай мало часу до того, як він уб’є її. До того, як перетворить її на щось таке. — Вона тицьнула у знімок муміфікованого тіла Лоррейн Еджертон. — І якщо це станеться, її кров буде на ваших руках.
Гілцбріх не зводив очей з фотографій. Раптом його коліна затрусилися, він дошкутильгав до стільця й сів, зіщулившись.
— Ви знали, що Бредлі спроможний на таке, правда? — спитала Джейн.
Доктор похитав головою.
— Ні, я не знав.
— Ви були його психіатром.
— Минуло більше тридцяти років! Йому було лише шістнадцять. І він був тихий і чемний.
— То ви його пам’ятаєте.
Пауза.
— Так, — визнав Гілцбріх. — Я пам’ятаю Бредлі. Але не знаю, чим можу вам допомогти. Навіть не уявляю, де він зараз. І точно ніколи не думав, що він здатен на… — Він зиркнув на знімки. — На це.
— Бо був тихий і чемний? — не втрималася від скептичного сміху Ріццолі. — Ви понад усіх інших маєте знати, що саме тихих слід остерігатися. Ви мусили бачити якісь знаки, навіть коли йому було шістнадцять. Щось таке, що попередило б: колись він зробить із жінкою таке.
Гілцбріх неохоче зосередився на фотографії муміфікованого тіла.
— Так, він володів необхідними для цього знаннями. Та й навичками, певно, теж, — визнав доктор. — Археологія зачаровувала його. Батько надіслав йому цілий ящик підручників з єгиптології, і Бредлі постійно їх читав і перечитував. Це була манія. Так, він знав, як муміфікувати тіло, але напасти на жінку, викрасти її? — Він похитав головою. — Бредлі ні в чому не був ініціативний, йому важко було постояти за себе. Він був ведений, не лідер. І, як на мене, це провина його батька.
Чоловік подивився на Джейн.
— Ви зустрічалися з Кімболлом?
— Так.
— Тоді знаєте, як він усім керує. У тій родині Кімболл вирішує все. Він вирішує, як жити його дружині, його синові. Коли Бредлі мав щось обрати, навіть таке просте, як що він хоче на вечерю, йому доводилося добряче поміркувати. З тим, щоб вирішувати щось на місці, була велика проблема, а викрадення людини вимагає саме цього, хіба ні? Бачиш її, хочеш її, забираєш її. Не маєш часу вагатися, робити тобі це чи ні.