— Але, маючи нагоду все спланувати, чи ж він не впорався б?
— Він міг мати фантазії. Але хлопець, якого я знав, боявся б реально напасти на дівчину.
— То як він опинився у вашому закладі? Хіба ви спеціалізувалися не на хлопцях із кримінальними сексуальними нахилами?
— Є чимало різновидів сексуальних девіацій.
— І який був у Бредлі?
— Переслідування. Одержимість. Вуаєризм.
— Кажете, він просто любив підглядати?
— Він трохи вийшов за межі, тому батько й відправив його до інституту.
— Як саме вийшов?
— Спочатку його кілька разів ловили за підгляданням у вікно сусідки-підлітки. Тоді він почав ходити за нею в школі, а коли вона публічно йому відмовила, вдерся до неї додому, коли там нікого не було, і підпалив ліжко. Тоді суддя поставив батькам Бредлі ультиматум: або хлопець лікується, або опиниться за ґратами. Роузи вирішили відіслати його зі штату, щоб до кола їхніх шанованих друзів не дійшли чутки. Бредлі приїхав до інституту і провів у нас два роки.
— Це доволі довго.
— Так забажав його батько. Кімболл хотів, щоб хлопця повністю виправили і він не соромив родину. Мати воліла повернути сина додому, але Кімболл наполіг. І Бредлі, здавалося, це цілком влаштовувало. Наш заклад оточували ліси з пішими маршрутами, був ставок для риболовлі. Йому подобалося на свіжому повітрі, і він навіть завів друзів.
— Таких, як Джиммі Отто?
Гілцбріх скривився, почувши це ім’я.
— Бачу, Джиммі ви теж пам’ятаєте, — зауважила Ріццолі.
— Так, — тихо відповів він. — Джиммі був… незабутній.
— Чули, що він помер? Його застрелили дванадцять років тому в Сан-Дієґо. Коли він вдерся до жінки додому.
Психіатр кивнув.
— Мені телефонував із Сан-Дієґо детектив. Хотів отримати інформацію — чи міг, на мою думку, Джиммі чинити щось протизаконне, коли його вбили.
— Гадаю, ви відповіли ствердно.
— Детективе, я лікував сотні хлопчаків-соціопатів. Хлопчаків, які підпалювали будинки, мучили тварин, нападали на однокласників. Але по-справжньому мене небагато хто лякав. — Їхні погляди зустрілися. — Джиммі Отто був саме такий. Закінчений хижак.
— І Бредлі це, напевно, передалося.
Гілцбріх кліпнув.
— Що?
— Ви не знали про це партнерство? Вони полювали разом, Бредлі та Джиммі. І познайомилися саме у вашому закладі. Ви не помічали?
— Ми мали лише тридцятьох пацієнтів, тож, звісно, вони знали один одного. Разом брали участь у груповій терапії. Але ці хлопці були дуже різні.
— Можливо, саме тому їм так добре працювалося разом. Вони доповнювали один одного. Один веде, другий іде за ним. Ми не знаємо, хто обирав жертв, хто їх убивав, але очевидно, що вони були партнерами. Збирали цю колекцію разом. Аж до тієї ночі, коли вбили Джиммі. — Вона не зводила з нього суворого погляду. — Далі Бредлі працював уже сам.
— Тоді він став геть не таким, яким я його пам’ятаю. Послухайте, я знав, що Джиммі небезпечний, він лякав мене навіть у п’ятнадцять років. Він усіх страшив, включно зі власними батьками. Але Бредлі? — Психіатр похитав головою. — Так, він аморальний. Так, його можна схилити до будь-чого, можливо, навіть до вбивства. Але він ведений, не лідер. Йому потрібен хтось, хто керуватиме ним, ухвалюватиме рішення.
— Тобто інший напарник, такий як Джиммі.
Гілцбріх здригнувся.
— Дякувати Богу, таких чудовиськ, як Джиммі Отто, взагалі небагато. Не хочеться й думати про те, чого Бредлі міг у нього навчитися.
Ріццолі опустила погляд до фото на столі. «Він навчився достатньо, щоб працювати самому. Щоб стати таким же монстром, як Джиммі».
Вона глянула на Гілцбріха.
— Ви кажете, що не можете дати мені документи Бредлі.
— Я вам сказав, що їх знищено.
— Тоді дайте справу Джиммі Отто.
Психіатр завагався, спантеличений.
— Навіщо?
— Джиммі мертвий, тож поскаржитися на порушення конфіденційності не може.
— Для чого вам його документи?
— Він був напарником Бредлі. Вони разом подорожували, разом убивали. Якщо я зможу зрозуміти Джиммі, можливо, це дасть якесь розуміння того, на кого перетворився Бредлі.
Чоловік трохи поміркував над її пропозицією, тоді кивнув і підвівся.
— Треба знайти документи. На це може знадобитися певний час.
— Ви зберігаєте їх тут?
— Думаєте, я можу дозволити собі оплатити склад? Усі інститутські папери тут, у мене вдома. Якщо зачекаєте, я знайду потрібні, — мовив він і вийшов.
Химерні знімки на столі зіграли свою роль, і Джейн несила було на них дивитися. Збираючи фото докупи, вона уявила четверту жертву — чергову темнокосу красуню, просолену, наче таранька, і спитала себе, чи не прямує Джозефіна вже зараз до загробного світу.
Задзвонив мобільний. Вона поклала фото назад, щоб відповісти.
— Це я, — сказав Баррі Фрост.
Дзвінка від нього Ріццолі не чекала. Готуючись до новин із поля його шлюбних нещасть, м’яко запитала:
— Як справи?
— Я говорив із докторкою Велш.
Ріццолі не мала жодного уявлення про те, кого він має на увазі.
— Це сімейний психолог, до якого ти хотів сходити? Як на мене, це чудова ідея. Ви з Еліс усе обговорите й зрозумієте, що робити далі.
— Ні, до психолога ми не ходили. Я взагалі не про це.
— То хто така докторка Велш?
— Біологиня з Массачусетського, та, яка мені про болота розповідала. Вона сьогодні зателефонувала. І я вирішив, що тобі це буде цікаво.
«Розмови про болота — це вже значно краще. Принаймні не плаче за своєю Еліс», — подумала Ріццолі. Глянула на годинник, думаючи, чи довго доктор Гілцбріх шукатиме справу Джиммі Отто.
— …і це велика рідкість. Тому вона й не одразу визначила. Мусила принести його до якогось гарвардського ботаніка, і він щойно підтвердив.
— Пробач, про що ти говориш? — перепитала вона.
— Шматочки рослинності з волосся Болотяної пані. Там було листя і якісь стручки. Докторка Велш каже, що вони з рослини під назвою… — Запала пауза, Джейн почула шурхіт сторінок, які Фрост гортав, шукаючи нотатки. — Carex oronensis. Це наукова назва. Відома як осока Ороно.
— Вона росте на болотах?
— І в полях. Також любить потривожені місця, такі як просіки та узбіччя доріг. Зразок був свіжий, тож вона вважає, що частинки застрягли у волоссі жертви, коли тіло переміщали. Стручки на осоці Ороно з’являються не раніше липня.
Тепер Джейн слухала дуже уважно.
— Кажеш, рослина рідкісна. Наскільки?
— У світі її можна знайти лише в одному місці — в долині річки Пенобскот.
— Це де?
— Штат Мен. У районі Банґора.
Вона подивилася у вікно на густі зарості дерев, що оточували будинок доктора Гілцбріха. «Мен. Бредлі Роуз провів тут два роки життя».
— Ріццолі, — озвався Фрост. — Я хочу повернутися.
— Що?
— Не треба було так тебе кидати. Я хочу повернутися до команди.
— Ти певен, що готовий до цього?
— Мені це потрібно. Потрібно допомагати.
— Ти уже допоміг, — сказала вона. — З поверненням.
Коли вона дала відбій, до кімнати повернувся доктор Гілцбріх із трьома товстими папками.
— Ось документи Джиммі, — сказав він, передаючи їй папери.
— Докторе, я хотіла б дізнатися ще дещо.
— Так?
— Ви сказали, що інститут давно закрили. Що сталося з майном?
Він похитав головою.
— Його роками намагалися продати, але так і не вийшло. Надто далеко, щоб зацікавити когось. Я не зміг упоратися з податками, тож скоро його втрачу.
— Зараз там нікого немає?
— Будинок багато років стоїть забитий.
Джейн знову глянула на годинник, зважуючи, скільки годин денного світла їй лишилося. Тоді подивилася на Гілцбріха.
— Скажіть, як туди дістатися.
31