Джозефіна лежала без сну на цвілому матраці, вдивлялася у темряву своєї в’язниці й думала про той день дванадцять років тому, коли вони з матір’ю втекли із Сан-Дієґо. То був ранок після того, як Медея витерла кров, вимила стіни й позбулася чоловіка, який вдерся до їхнього дому, навіки змінивши їхнє життя.
Вони перетнули мексиканський кордон, авто котилося безводною пустелею Баха-Каліфорнії, а Джозефіна досі трусилася від страху. Та Медея була навдивовижу спокійна й зосереджена, руки на кермі не тремтіли. Джозефіна не розуміла, як мати може бути такою зібраною. Вона багато чого не розуміла. Саме в той день вона побачила свою матір справжньою.
Саме в той день дізналася, що вона — дочка левиці.
— Усе, що я зробила, зроблено для тебе, — сказала їй Медея, поки авто гуркотіло по чорному асфальті, повітря над яким мерехтіло від спеки. — Для того, щоб ми з тобою були разом. Люба моя, ми родина, а родина мусить триматися разом.
Вона глянула на нажахану доньку, яка зіщулилася на сусідньому сидінні, мов поранена тварина.
— Пригадуєш, що я розповідала тобі про нуклеарну сім’ю і те, як її визначають антропологи?
Щойно у їхньому домі стік кров’ю чоловік. Вони позбулися тіла й утекли з країни. А мати спокійно читає їй лекції з теорії антропології?
Попри недовіру в очах доньки, Медея вела далі:
— Антропологи скажуть тобі, що нуклеарна родина — це не мати, батько і дитина. Ні, вона складається з матері й дитини. Батьки з’являються й зникають, ідуть у море чи на війну, і часто не повертаються додому. А от мати з дитиною пов’язані навіки. Мати з дитиною — це первинна одиниця. Ми з тобою — така одиниця, і я зроблю все необхідне, щоб захистити її, захистити нас. Тому ми мусимо тікати.
І вони втекли. Покинули місто, яке обидві полюбили, місто, яке стало їм домом на три роки — достатньо довго, щоб завести друзів, сформувати зв’язки.
За одну ніч, з одним пострілом усі ці зв’язки обірвалися назавжди.
— Зазирни в бардачок, — сказала Медея. — Там лежить конверт.
Дочка, досі ошелешена, дістала конверт, розкрила його. Всередині лежали два свідоцтва про народження, два паспорти й водійські права.
— Що це таке?
— Твоє нове ім’я.
Дівчина розгорнула паспорт, побачила власне фото і згадала, що мати наполягла на ньому кількома місяцями раніше. Тільки от вона не усвідомлювала, що це фото на паспорт.
— Що скажеш? — спитала Медея.
Донька подивилася на ім’я. Джозефіна.
— Гарне, правда? Це твоє нове ім’я.
— Навіщо воно мені? Чому ми знову це робимо? — Голос дівчини перейшов у істеричний вереск. — Чому?!
Медея звернула до узбіччя, зупинила авто. Охопила долонями доньчине лице і змусила подивитися собі в очі.
— Ми робимо це, бо не маємо вибору. Якщо не втікатимемо, мене посадять за ґрати. Тебе у мене заберуть.
— Але ж ти нічого не зробила! Це не ти його вбила! Це я!
Медея схопила доньку за плечі й сильно струсонула.
— Нікому цього не кажи, розумієш мене? Ніколи. Якщо нас колись упіймають, якщо поліція нас знайде, мусиш казати їм, що я його застрелила. Що я вбила того чоловіка, не ти.
— Чому ти хочеш, щоб я брехала?
— Бо я тебе люблю і не хочу, щоб ти страждала через те, що сталося. Ти застрелила його, коли захищала мене. Тепер я захищаю тебе. То пообіцяй, що збережеш цю таємницю. Обіцяй мені.
І вона пообіцяла, хоча події тієї ночі досі стояли в неї перед очима: її мати на підлозі, над нею стоїть чоловік. Чужорідний полиск пістолета на тумбочці. Яким важким він був у її руці. Як тремтіли руки, коли вона натискала на спусковий гачок. Вона вбила того, хто до них вдерся, не її мати. То була їхня таємниця, про яку знали лише вони двоє.
— Ніхто не має знати, що ти його вбила, — сказала тоді Медея. — Це моя проблема, не твоя, і твоєю ніколи не буде. Ти виростеш, житимеш своїм життям. Ти будеш щаслива. А це залишиться в минулому.
«Однак воно там не лишилося, — подумала Джозефіна, лежачи в своїй тюрмі. — Те, що сталося тієї ночі, повернулося переслідувати мене».
Тріщини між дошками, якими було забите вікно, світилися все яскравіше — ранок перетворився на день. Світла їй вистачало тільки на те, щоб роздивитися обриси власної руки, яку вона тримала перед очима. «Ще кілька днів у цьому місці, — подумала вона, — і я навчуся орієнтуватися в темряві, як кажан».
Джозефіна сіла, відганяючи ранкову прохолоду. Почула, як надворі задзеленчав ланцюг і пес узявся сьорбати воду. Жінка взяла з нього приклад і відпила трохи з глека. Дві ночі тому, коли її тюремник обрізав їй волосся, він залишив свіжого хліба, і тепер вона з люттю виявила, що в пластику з’явилися нові прогризені дірки. Знову миші постаралися. «Шукайте власну їжу, чорт забирай, — подумала вона, жадібно зжувавши два шматки. — Мені потрібна енергія, я мушу знайти спосіб вибратися звідси.
Я зроблю це для нас, мамо. Для первинної одиниці. Ти навчила мене виживати, і я виживу. Бо я — твоя донька».
Минали години, вона розминала м’язи, тренуючи певні рухи. «Я — дочка своєї матері», така була її мантра. Джозефіна знову й знову кульгала туди-сюди по своїй камері із заплющеними очима, запам’ятовуючи, скільки кроків від матраца до стіни, від стіни до дверей. Темрява буде їй другом, якщо вона навчиться нею користуватися.
Надворі загавкав пес.
Жінка глянула вгору, серце раптом закалатало: над головою рипіли кроки.
«Він повернувся. Ось і мій шанс».
Вона кинулася на матрац, скрутилася в позу зародка — універсальну позу наляканих та переможених. Він побачить жінку, яка здалася, готова до смерті. Жінку, яка не завдасть йому клопоту.
Вискнув засув. Двері відчинилися. Вона побачила, як із порога засяяв ліхтарик. Чоловік увійшов, поставив біля неї свіжий глек води, ще один пакет хліба. Вона не ворушилася. «Нехай засумнівається в тому, що я ще жива».
Кроки наблизилися, жінка чула, як він дихає у темряві над нею.
— Джозефіно, час спливає, — мовив чоловік.
Вона не ворушилася навіть коли він схилився над нею, погладив по стриженій голові.
— Чи вона тебе не любить? Не хоче врятувати? Чому вона не йде?
«Не кажи ані слова. Не воруши жодним м’язом. Нехай схилиться ближче».
— Усі ці роки вона ховалася від мене. Якщо не з’явиться тепер, це означатиме, що вона боягузка. Тільки боягузка залишить свою доньку на вірну смерть.
Матрац просів: він опустився на коліна біля неї.
— Де вона? — спитав чоловік. — Де Медея?
Мовчання бентежило його. Він схопив бранку за зап’ясток і мовив:
— Можливо, волосся було недостатньо. Певно, час для наступного сувеніра. Як думаєш, пальця вистачить?
«Ні. Господи, ні».
Усередині здіймалася паніка, веліла висмикнути руку, битися й верещати — що завгодно, аби лише уникнути близьких тортур. Але жінка лишалася закляклою і далі вдавала жертву, паралізовану відчаєм. Він посвітив ліхтариком їй просто в обличчя і, засліплена, вона не змогла прочитати виразу його обличчя, нічого не побачила у чорних западинах очей. Чоловік так зосередився на тому, щоб отримати від неї хоч якусь реакцію, що й не помітив того, що вона тримала у вільній руці. Не помітив, як тятивою напружилися її м’язи.
— Може, якщо я почну різати, ти заговориш, — сказав він і дістав ніж.
Джозефіна скинула руку, наосліп вганяючи підбор туфлі йому в лице. Почула, як він врізався у плоть, і чоловік із вереском повалився на спину.
Вона схопила ліхтарик і вдарила його об землю, розбиваючи лампу. Підвал поринув у чорноту. «Темрява — мій друг». Вона відкотилася, зіп’ялася на ноги. Чула, як він повзає по підлозі за метр-два від неї, але не бачила його, і він не бачив її. Вони були однаково сліпі.
«Тільки от я знаю, як знайти двері в темряві».
Тренування міцно зафіксували в її мозку всі наступні дії. Від краю матраца до стіни було три кроки. Пройти ще сім уздовж стіни — і дістанешся дверей. Хоча гіпс на нозі її вповільнював, жінка не марнувала часу, пробираючись у темряві. Сім кроків. Вісім. Дев’ять…