«Де двері, чорт забирай?»
Вона чула, як він важко дихає, роздратовано крекче, намагаючись зорієнтуватися, знайти її у непроникній темряві підвалу.
«Ані звуку. Не дай зрозуміти, де ти».
Вона повільно позадкувала, ледве наважуючись дихати, ступаючи обережно, щоб не видати себе. Рука ковзала гладеньким бетоном, тоді торкнулася дерева.
Двері.
Джозефіна повернула ручку, штовхнула. Несподіваний вереск завіс здався оглушливим.
«Уперед!»
Вона вже чула, як він кинувся до неї з бичачим сопінням. Спотикаючись, випала надвір, зачинила двері. Опустила засув саме тоді, як він врізався в дерево.
— Джозефіно, ти не втечеш! — загорлав чоловік.
Вона засміялася, і звук цей був геть чужий — дикий, безтурботний гавкіт тріумфу.
— Я уже втекла, вилупку! — крикнула вона у двері.
— Ти про це пошкодуєш! Ми збиралися зберегти тобі життя, але ні! Тепер — ні!
Чоловік кричав, гатив у двері з безпорадною люттю, поки Джозефіна обережно намацувала дорогу на темних сходах. Гіпс гупав по дереву. Вона не знала, куди сходи ведуть, і там було майже так само темно, як і в її бетонному бункері. Але з кожним кроком нагору, здавалося, стає світліше. З кожним кроком вона повторювала свою мантру: «Я — дочка своєї матері. Я — дочка своєї матері».
На півдорозі вона побачила світлий обрис зачинених дверей нагорі. І тільки діставшись до них, раптом усвідомила те, що він сказав за мить до того.
«Ми збиралися зберегти тобі життя».
«Ми».
Двері раптом відчинилися, світло боляче вдарило по очах. Джозефіна кліпала, намагаючись призвичаїтися, зосереджуючись на фігурі, яка височіла у яскравому прямокутнику попереду.
На фігурі, яку вона упізнала.
32
Двадцять років занедбаності, холодних зим та підняття ґрунту перетворили приватну дорогу до Інституту Гілцбріха на потрісканий асфальт, із-під якого пробивалося коріння дерев. Джейн зупинилася біля знака «МАЙНО ПРОДАЄТЬСЯ», і двигун «Субару» працював пустогоном, поки вона вирішувала, чи варто звертати на розбиту дорогу. Ніщо не блокувало в’їзду, будь-хто міг потрапити на цю територію.
Будь-хто міг там чатувати.
Ріццолі дістала мобільний і побачила, що зв’язок є. Вона подумала, чи не викликати невеличке підкріплення з місцевих, а потім дійшла висновку, що це безглузда й принизлива ідея. Їй не хотілося, щоб провінційні копи підняли на кпини детектива з великого міста, якій потрібен супровід у страшні ліси штату Мен. «А то, детективе, скунси й дикобрази геть смертельні».
Вона рушила вперед.
Авто повільно, підстрибуючи, котилося по зіпсованому асфальту, і кущі навколо чіплялися за двері. Опустивши вікно, Джейн вдихнула запах підгнилого листя й вологої землі. Дорога ставала все гіршою, і, об’їжджаючи ями, жінка тривожилася, що може зламати вісі й застрягнути в лісі сама. Від цієї думки було моторошніше, ніж від значно небезпечнішої перспективи вуличної прогулянки будь-яким великим містом. Місто вона розуміла, знала, як упоратися з його небезпеками.
А от ліси були чужими.
Нарешті дерева поступилися місцем просіці, і Ріццолі зупинила авто на занедбаній стоянці. Вона вийшла з автомобіля і вдивилася у закинуту будівлю Інституту Гілцбріха, що височіла попереду. На вигляд вона була точнісінько такою, яким і мав би бути подібний заклад: суворі бетонні стіни пом’якшували лише фігурні кущі, які вже майже підкорилися вторгненню бур’янів. Джейн уявила, яке враження ця фортеця справляла на будь-яку родину, яка привозила сюди проблемного сина. Це місце здавалося саме тим, де можуть виправити хлопця раз і назавжди, без поблажок. Будівля обіцяла тверду руку й чіткі межі. Якщо на цей фасад дивилися батьки у відчаї, вони бачили б у ньому надію.
Однак тепер вона відкривала лише те, якою порожньою та надія була. Більшість вікон була забита дошками. Вітер насипав до входу купу мертвого листя, коричневі плями вкривали стіни там, де із забитих ринв виливалася іржава вода. Не дивно, що доктор Гілцбріх не спромігся продати це господарство: будівля мала страшезний вигляд.
Тут, на стоянці, Ріццолі прислухалася до вітру в гілках, до гудіння комах. Не почула нічого особливого — звичні звуки літнього пообіддя в лісі. Вона дістала ключі, позичені в доктора Гілцбріха, і рушила до входу. Але, побачивши двері, завмерла на місці.
Замок був зламаний.
Детектив потяглася до пістолета і обережно штовхнула двері ногою. Вони відчинилися, впустивши смугу світла до темряви в будівлі. Джейн спрямувала промінець свого «Меґлайта» у кімнату, побачила бляшанки з-під пива на недопалки, якими була засипана вся підлога. У темряві дзижчали мухи. Її пульс різко прискорився, а долоні похололи: вона відчула настояний сморід чогось мертвого, чогось такого, що вже розкладалося.
«Нехай це буде не Джозефіна».
Вона увійшла до будівлі, під ногами захрумтіло бите скло. Повільно обводячи променем ліхтаря кімнату, вона побачила на стінах написи: «МИ З ҐРЕҐОМ ФОРЕВА!», «КАРІ СМОКЧЕ ЧЛЕН!». Типове шкільне лайно, тож Ріццолі пройшла повз нього, звертаючи промінь у дальній куток. Там він і завмер.
На підлозі лежало щось велике й темне.
Коли Джейн рушила туди, сморід розкладання став просто нестерпний. То був мертвий єнот, у якому вже копошилися хробаки, і вона подумала про сказ. «Цікаво, чи є тут кажани».
Давлячись від смороду, вона поспішила назад, на стоянку, й відчайдушно глибоко дихала, аби прочистити легені. Аж тоді, розвернувшись до дерев, помітила сліди шин. Від мощеної стоянки углиб лісу вели рівчаки-близнюки у м’якому лісовому ґрунті. Обламане галуззя й гілля свідчило про те, що рослини постраждали нещодавно.
Джейн пішла у ліс по слідах, аж раптом вони зупинилися біля початку пішого маршруту, надто вузького для будь-якого авто. На дереві досі висіла табличка:
КРУГОВИЙ МАРШРУТ.
Один зі старих інститутських маршрутів. Доктор Гілцбріх казав, що Бредлі подобалося на природі. Багато років тому цей хлопчина мав гуляти цією стежкою. Від перспективи занурення далі в ліс пульс Ріццолі прискорився. Вона глянула на сліди шин. Хто б це не був, він уже поїхав, але міг повернутися будь-коли. Вона відчувала вагу пістолета біля стегна, але однаково поплескала по кобурі — рефлекторно, щоб переконатися, що зброя на місці.
Джейн рушила вперед стежкою, місцями такою зарослою, що час від часу виявлялося, що вона відхилилася від маршруту й мусила повертатися, щоб не загубити його. Гілля над головою ставало все густішим, перекриваючи світло. Вона глянула на телефон і з розпачем завважила, що сигналу не було. Озирнувшись, побачила, що дерева за її спиною зійшлися. Але попереду вони, схоже, розступалися, і було видно сонячні промені.
Детектив поспішила до просіки, повз мертві або ж умираючі дерева, стовбури яких перетворилися на порожнисті кукси. Раптом земля під ногами провалилася й вона вгрузла у багно по самі щиколотки. Витягаючи ногу, мало не загубила черевик. Подивилася з огидою на вимазані штани й подумала: «Ненавиджу ліс. Ненавиджу природу. Я коп, не лісник».
А тоді побачила слід ноги: чоловічий, сорок другого чи сорок третього розміру.
Їй здалося, що шурхіт гілля й писк комашви враз стали голосніші. Від стежки відходили й інші сліди, і Ріццолі пішла за ними, повз очерет. Її вже не обходило те, що взуття змокло наскрізь і штани були вкриті багном. Вона бачила тільки сліди, які вели її все далі в болото, геть забувши, де саме лишилася стежка. Судячи з сонця над головою, вже перевалило за полудень, і в лісі запанувала дивна тиша. Ані пташиного співу, ані вітру, тільки дзижчання комарів біля обличчя.
Сліди звернули, рушили вгору, до сухої землі.
Джейн зупинилася, збентежена зміною напрямку, а тоді помітила дерево. Стовбур був обв’язаний нейлоновою мотузкою. Інший кінець ішов у болото й зникав у воді кольору чаю.
Вона посмикала мотузку: та піддалася неохоче, а тоді поступово почала виринати з трясовини. Ріццолі тягнула з усієї сили, різко відхиляючись, витягаючи все більше обплутаної водоростями мотузки. Щось різко виринуло на поверхню, змусивши її закричати й відсахнутися. Обличчя, подібне на химерну водяну німфу, дивилося на неї запалими очима.