— І я зроблю. — Чоловік притиснув дуло до голови Джозефіни, і Джейн усвідомила, що він готовий натиснути на спусковий гачок. — Якщо Медея не повернеться рятувати доньку, то, може, хоч на похорон прийде.
Із темряви пролунав голос:
— Я тут, Джиммі. Я тут.
Він завмер, вдивляючись у дерева.
— Медеє?
«Вона поїхала слідом за нами».
Медея вийшла з лісу, без вагань, без жодної ознаки страху. Мати-левиця прийшла рятувати своє левеня, і тепер рішуче крокувала в бій, зупинившись за кілька метрів від Джиммі. Вони стояли одне навпроти одного у колі світла від вогню.
— Тобі потрібна я. Відпусти мою дочку.
— А ти не змінилася, — зачудовано пробуркотів він. — Стільки років минуло, а ти все така ж.
— Ти теж, Джиммі, — відповіла Медея без тіні іронії.
— Він завжди хотів лише тебе. Ту, яку не міг мати.
— Однак Бредлі більше немає. Чому ти це робиш?
— Це мені потрібно. Щоб ти за все заплатила.
Він притиснув пістолет до скроні Джозефіни, і Джейн уперше помітила жах на обличчі Медеї. Якщо ця жінка взагалі могла відчувати страх, то не за себе, а за дочку. Джозефіна завжди була ключем до знищення Медеї.
— Тобі не потрібна моя дочка, Джиммі. Ти маєш мене. — Вона опанувала себе, приховала страх під холодом зневаги. — Це через мене ти її забрав, вів усі ці ігри з поліцією. Що ж, ось і я. Відпусти її, я вся твоя.
— Невже?
Чоловік штовхнув Джозефіну, вона поточилася й пошкутильгала до безпеки. А Джиммі розвернув дуло пістолета до Медеї. Навіть тепер, під цією загрозою, жінка мала абсолютно спокійний вигляд. Вона кинула погляд на Джейн — погляд, що говорив: «Я привернула його увагу. Решта за тобою», — і зробила крок у бік Джиммі, до пістолета, націленого їй у груди. Голос Медеї став шовковистим, навіть звабливим:
— Ти не менше за Бредлі хотів мене, правда? Коли ми вперше зустрілись, я побачила це у твоїх очах. Те, що ти хотів зробити зі мною. Те ж саме, що з усіма цими іншими жінками. Ти трахав їх, поки вони були живі, Джиммі? Чи чекав, поки помруть? Бо саме такими ти їх любиш, чи не так? Холодними. Мертвими. Твоїми навічно.
Чоловік мовчав, пильно дивився на Медею, поки вона наближалася до нього. Спокушала. Багато років вони з Бредлі переслідували її, і вона нарешті була тут, на відстані простягнутої руки. Належала йому і лише йому.
Пістолет Джейн лежав на землі за кілька метрів від неї. Вона потрошку бокувала до нього, продумуючи свої рухи. Кинутися на землю, схопити зброю. Вистрелити. Доведеться робити це все лівою рукою. Перш ніж Джиммі почне відстрілюватися, вона зможе зробити один постріл, максимум два. «Байдуже, як швидко я рухатимуся, — подумала вона. — Не встигну позбутися його вчасно. Або Медея може померти сьогодні, або я».
А Медея все йшла до Джиммі.
— Усі ці роки ти полював на мене, — тихо мовила вона. — І ось я тут, а ти насправді не хочеш усе це закінчувати, правда? Не хочеш, щоб полювання добігло кінця.
— Але це і є кінець.
Він підняв пістолет вище, Медея завмерла. Вона стільки років тікала від цього завершення, яке неможливо було змінити проханнями чи звабленням. Якщо вона пішла на таке, думаючи, що може контролювати це чудовисько, то зараз зрозуміла свою помилку.
— Справа не в тому, чого хочу я, — мовив Джиммі. — Мені сказали покінчити з цим. Саме це я й зроблю.
Його м’язи напружилися, він готувався стріляти.
Ріццолі кинулася по свою зброю. Але коли її ліва рука схопила руків’я пістолета, пролунав постріл. Вона розвернулася, і ніч закружляла навколо, немов у вповільненій зйомці, десятками подробиць одночасно. Вона побачила, як Медея впала на коліна, схрестивши руки над головою. Відчула, як пече, потріскуючи, полум’я і як важко лежить зброя у лівій руці, яку вона піднесла, стискаючи пальці для пострілу.
Але, випускаючи першу кулю, Джейн збагнула, що Джиммі Отто вже похитнувся: її постріл влучив у ціль, якій уже пустили кров.
Темний силует на тлі вогню падав навзнак, мов приречений Ікар, вимахуючи руками. Упав на капот палаючої машини, його волосся спалахнуло, голову охопило полум’я. Він заверещав і відсахнувся від автомобіля. Загорілася сорочка. Джиммі заметався по дворі у смертельному танці — й нарешті впав на землю.
— Ні! — стражденний стогін Керрі Отто зовсім не був схожий на звук, виданий людиною, — то був утробний крик звіра, який помирає.
Вона повільно, болісно поповзла до брата, лишаючи на гравії чорний кривавий слід.
— Не кидай мене, дорогий мій. Не залишай мене.
Жінка навалилася на братове тіло, відчайдушно намагаючись загасити вогонь.
— Джиммі! Джиммі!
Навіть коли загорілися її волосся та одяг, коли полум’я обпекло їй шкіру, вона чіплялася за брата агонічними обіймами. Вогонь поглинав їх, сплавляв плоть в одне.
Медея підвелася на ноги, неушкоджена. Але дивилася вона не на палаючі тіла Джиммі та Керрі Отто: її погляд був спрямований до лісу.
До Баррі Фроста, який спирався спиною об дерево, стискаючи в руках пістолет.
36
Звання героя не надто личило Баррі Фросту.
Вигляд він мав радше присоромлений, аніж героїчний, коли сидів на ліжку в благенькій лікарняній сорочці. За два дні до того його перевели до Бостонського медичного центру, і відтоді потік паломників до його палати не вщухав — від комісара поліції до працівників кафетерію. Коли приїхала Джейн, у джунглях букетів та повітряних кульок із написом «ВИДУЖУЙ» сиділо троє відвідувачів. «Фроста всі люблять, від дітлахів до літніх пань», — подумала вона, дивлячись на все це з порога. І було зрозуміло чому. Він був тим бойскаутом, який з радістю почистить вам тротуар від снігу, заведе ваше авто й залізе на дерево, щоб зняти вашу кицьку.
«Він навіть життя вам може врятувати».
Ріццолі зачекала, поки підуть гості, й аж тоді увійшла.
— Ще одного відвідувача стерпиш? — запитала вона.
Напарник мляво усміхнувся.
— Привіт. Я сподівався, що ти зайдеш.
— У тебе тут козирне місце. Довелося побитися з твоїми фанатками, щоб мати змогу увійти.
Права рука Джейн була в гіпсі, тож вона почувалася дуже незграбною, коли тягнула стілець до ліжка, щоб сісти ближче до Фроста.
— Боже, ти глянь на нас обох, — зітхнула вона. — Жалюгідна парочка підбитих вояків.
Фрост засміявся, але від руху одразу ж заболів лапаротомічний розріз. Він зігнувся, скривившись.
— Я покличу медсестру, — запропонувала Джейн.
— Ні, — підняв руку Фрост. — Я впораюся. Годі з мене морфію.
— Припини прикидатися мачо. Я порадила б щось прийняти.
— Не хочу бути обколотим. Сьогодні мені потрібна ясна голова.
— Навіщо?
— До мене прийде Еліс.
Було боляче чути нотку надії в його голосі, тож Ріццолі відвернулася, щоб він не бачив жалю в її очах. Еліс не заслужила такого чоловіка. Він був хорошим, шляхетним, і саме тому йому розбили серце.
— Тоді мені краще піти, — сказала вона.
— Ні, зачекай. Будь ласка. — Він обережно опустився на подушки й повільно видихнув. Намагаючись здаватися життєрадісним, сказав: — Розкажи мені останні новини.
— Усе підтверджено. Деббі Дюк — справді Керрі Отто. Місіс Віллебрандт розповіла, що Керрі з’явилася у музеї в квітні й запропонувала свої волонтерські послуги.
— У квітні? Це скоро після того, як вони найняли Джозефіну.
Джейн кивнула.
— За кілька місяців Керрі стала в музеї незамінною. Певно, це вона вкрала ключі Джозефіни. Можливо, вона й залишила той пакет із волоссям у докторки Айлс на подвір’ї. Через неї Джонні мав вільний доступ до будівлі. Брат із сестрою були командою у найширшому розумінні цього слова.
— Навіщо сестрі підтримувати такого брата, як Джиммі?
— Краєм ока ми це побачили. «Нездорова сестринська прихильність» — так психотерапевт написав у справі Джиммі. Я вчора говорила з доктором Гілцбріхом, і він сказав, що Керрі була не менш патологічна за брата. Вона була готова на все заради нього, можливо, навіть на утримання його тюрми. Криміналісти знайшли у тому підвалі численні зразки волосся та волокон. На матраці були плями крові більше ніж однієї жертви. Сусіди казали, що іноді бачили Джиммі й Керрі одночасно. Вони кілька тижнів проводили у будинку, а тоді на кілька місяців зникали.