Медея вірила, що Ніколас учинив би так само.
Виходячи з його дому, вона чула, як він зачинив двері за нею, і відчула, що Джозефіна у хороших руках, що б не трапилося з нею самою. На це можна було розраховувати, і це давало їй мужність сісти в авто й рушити на південь, до містечка Мілтон.
Медея орендувала там будинок, що стояв відособлено, на великій ділянці, зарослій бур’янами. Там було повно мишей, і, лежачи в ліжку ночами, вона чула їх, коли прислухалася в очікуванні звуків, значно зловісніших за вторгнення гризунів. Повернення нині не тішило її, але вона однаково їхала туди, і от краєм ока помітила у дзеркалі заднього огляду фари автомобіля.
Він їхав за нею слідом аж до Мілтона.
Жінка увійшла до будинку через парадний вхід, відчула запах старого будинку — пил, потерті килими, ймовірно, трохи спор плісняви. Вона читала, що від плісняви можна захворіти. Та може скалічити легені, звернути проти людини власний імунітет і зрештою просто вбити. До Медеї тут жила вісімдесятисемирічна жінка, яка в цьому ж будинку й померла, — можливо, саме пліснява її прикінчила. Медея відчула, як вдихає смертельні часточки цвілі, коли пройшлася будинком, як завжди, перевіряючи, чи всі вікна зачинені й замкнені. Була якась іронія в тому, що одержимість безпекою замикає її всередині з повітрям, яке може її отруїти.
Вона пішла до кухні, зварила собі міцної кави, справжньої. Хоча хотілося горілки з тоніком — страшенно хотілось, як наркоманці. Один ковток алкоголю заспокоїв би нерви й розвіяв те відчуття жаху, яке, здавалось, ховалося у кожному кутку будинку. Однак цей вечір не годився для горілки, тож Медея встояла. Натомість випила кави — достатньо, щоб загострилися відчуття, але нерви лишилися в порядку. Сьогодні вона потребувала рівноваги.
Перш ніж лягати спати, Медея востаннє визирнула з вікна. На вулиці було тихо, тож, можливо, це буде не сьогодні. Можливо, вона отримала ще одну відстрочку. Якщо й так, то лише тимчасову — однаково що прокидатися щоранку в камері смертників, не знаючи, чи сьогодні тебе поведуть до шибениці, чи ні. Непевність зустрічі з загибеллю — це те, що може довести приреченого до божевілля.
Вона пішла коридором до спальні, почуваючись саме як той приречений в’язень, питаючи себе, чи ця ніч буде така ж спокійна, як і десять ночей до того. Сподіваючись, що так і буде, і водночас знаючи, що це лише відкладення неуникного. У кінці коридору озирнулася на передпокій, кинула останній погляд, перш ніж вимкнути світло. У передпокої стало темно, і Медея побачила у вікні мерехтіння фар. Авто рухалося поволі, наче водій придивлявся до будинку.
Тоді вона все зрозуміла. Відчула холод у венах, наче кров стала кригою. «Це буде сьогодні».
Жінку затрусило. Вона була не готова до цього й відчула спокусу знову вдатися до стратегії, яка майже тридцять років зберігала їй життя: втекти. Та Медея пообіцяла собі, що цього разу зупиниться і дасть бій. Цього разу життю її дочки нічого не загрожує, на кону тільки її власне життя. Вона була готова ризикувати ним, якщо це означало, що вона нарешті буде вільна.
Медея увійшла до темряви спальні. Штори були надто тонкі: якщо увімкнути світло, силует буде помітним на тлі вікна. Якщо її не видно, то й полювати на неї не вийде, тому світло вона не вмикала. Замок на дверях був благенький, будь-який зловмисник за мить такий відкриє, — але, можливо, саме ця дорогоцінна мить може стати вирішальною. Тож жінка замкнула двері й розвернулася до ліжка.
І почула тихий видих із тіні.
Від цього звуку волосинки на шиї стали дибки. Поки вона замикала двері й перевіряла вікна, зловмисник уже чекав на неї в будинку. В її спальні.
Він спокійно промовив:
— Відійди від дверей.
Медея заледве бачила його безликі обриси на стільці в кутку. І не потребувала гострого зору, щоб знати: в його руках пістолет. Тож вона послухалася.
— Це велика помилка, — мовила вона.
— Це ти помилилася, Медеє. Дванадцять років тому. Як воно було — застрелити безпорадного хлопця в потилицю? Хлопця, який ніколи тебе не кривдив.
— Він удерся до мого дому. Був у спальні моєї дочки.
— Її він теж не скривдив.
— Але міг.
— Бредлі був не жорстокий. Він не чинив шкоди.
— Товариство, яке він любив, було інше, і ви це знали. Знали, що за істота був Джиммі.
— Не Джиммі вбив мого сина. Це зробила ти. Принаймні Джиммі вистачило гідності зателефонувати мені тієї ж ночі. Розповісти, що Бредлі загинув.
— Ви називаєте це гідністю? Кімболле, Джиммі вас використав.
— А я скористався ним.
— Щоб знайти мою дочку?
— Ні, я сам знайшов твою дочку. Заплатив Саймонові, щоб він узяв її на роботу, щоб тримав там, де я можу за нею слідкувати.
— І вам було байдуже, що з нею робить Джиммі? — Попри націлений на неї пістолет, Медея гнівно підвищила голос. — Вона ж ваша онука!
— Він залишив би їй життя. Ми з Джиммі так домовилися. Він мав відпустити її, коли все це скінчиться. Я хотів лише твоєї смерті.
— Бредлі це не поверне.
— Але коло замкнеться. Ти вбила мого сина. Мусиш за це заплатити. Мені прикро лише, що Джиммі не зміг зробити це замість мене.
— Поліція знатиме, що це ви. Готові все віддати тільки заради помсти?
— Так. Бо ніхто не чіплятиметься до моєї родини.
— Від цього постраждає ваша дружина.
— Моя дружина померла, — сказав Роуз, і його слова холодним камінням упали в темряву. — Синтія померла вчора. Усе, чого вона хотіла, про що мріяла, — це ще раз побачити сина. Ти вкрала у неї цю можливість. Дякувати Богу, вона не знала правди. Хоч від цього я міг її захистити — від знання того, що нашого хлопчика вбили.
Він набрав повітря, видихнув — спокійно, з відчуттям невідворотності.
— Тепер це все, що мені залишилося.
Медея бачила у темряві, як він підняв руку, і знала, що в неї цілить зброя. Вона знала, що те, що трапиться далі, мало трапитися, бо почалося вночі дванадцять років тому, коли помер Бредлі. Нинішній постріл стане лише відлунням того, попереднього — відлунням, що затрималося на дванадцять років. Химерна форма справедливості. Вона розуміла, чому це станеться, бо сама була матір’ю, і якби хтось скривдив її дитину, вона так само прагнула б помсти.
Вона не звинувачувала Кімболла Роуза за те, що він збирався зробити.
Її охопила дивна готовність, коли він натиснув на спусковий гачок і куля влетіла їй у груди.
38
«Усе могло б закінчитися тут», — думаю я, лежачи на підлозі. Груди горять від болю, я ледве дихаю. Все, що має зробити Кімболл, — підійти до мене на кілька кроків і вистрелити мені в голову. Але в коридорі гупають кроки, і я знаю, що він теж їх чує. Він полонений у цій спальні, з жінкою, яку щойно застрелив. Вони гатять у двері — я так по-дурному їх замкнула, сподіваючись, що це вбереже мене від уторгнення. Ніколи не думала, що таким чином відгороджуся від своїх рятівників, від поліції, яка супроводжувала мене додому, наглядала за мною увесь тиждень, чекаючи на цей напад. Ми всі сьогодні припустилися помилок, можливо — смертельних. Не чекали, що Кімболл пробереться до мого дому, поки мене немає; не думали, що він чекатиме на мене у спальні.
Але найбільшої помилки припустився Кімболл.
Тріщить дерево, двері розчахуються. Поліція розлюченими биками вдирається до кімнати з криками, гупанням ніг, різкими запахами поту й агресії.
Здається, їх там цілий натовп, але тоді хтось умикає світло, і я бачу, що там лише чотири детективи-чоловіки, усі цілять у Кімболла.
— Кидай зброю! — наказує один із них.
Роуз надто ошелешений, щоб відреагувати. Його очі — западини горя, обличчя обвисло від шоку. Він звик сам наказувати, а не виконувати чужі розпорядження, і тепер стоїть, безпорадно стискаючи пістолет, наче той приріс до його руки, і він навіть за бажання не міг би його позбутися.