Питався в старої Богдановички, за чим живе вона, що така бадьора та енергійна. Чи запаси які в неї, чи з села хто привозить? Тепер же, хто не має нікого в селі...
Марія Павлівна побіліла в ту ніч, як забрали невідомі Катрусю, стала сива, як голубка. Але й на день вона не припинила праці, все в неї тієї праці вище голови, все о сьомій годині ранку кудись їй треба бігти. Профілакторій, дитячі ясла, пляни, програми, конференції. Про Катрусю журба запала їй десь у таку комірчину, що ніхто ніколи не бачив її на виду. Те «нє узнайотє?» в театрі і слідом арешт невідомими під маркою гестапо, ті розшуки марні… Якщо правда, що в Києві діє триста точок підпільної совєтської влади… Але нащо їм здалася її дитина? То хто ж? Хто?
Єдине — ще більше працювати. На те ми народилися. Ми всі — жертви, і ті, що борються, і ті, що зберегають себе в безпечному куточку.
То ж Марія Павлівна воліє не відвикати сміятися. Безвихідна таїна горя не лишає нічого іншого, як будувати настрій. Гнатове запитання викликало також її ясний усміх,
— Вам смішно? — здивувався Гнат. — А я, слово чести, не знаю, як звести кінці з кінцями. Навчіть хоч ви...
Та Марія Павлівна не з того. З себе сміється. Згадала себе, смішну, увечорі. У кухні, в темноті — сидить і крутить, і крутить на ручному млинку пшеницю. Тут і ліжко, й вазони... А в кімнаті три градуси нижче нуля.
От уже вічно жебонить ця невтомна сивоволоса есерка з молодими очима. Кругом уже все завмирає, а довкола неї все кипить життя. Ніколи вона не спускає прапора, все ширяють її крила.
Не бентежить її й те, що й цих кілька початкових шкіл скоро не буде, закриють, що районові управи порозпускають. Все це робиться для того, щоб якнайменше людей було зайнято на службах, щоб було кого до Німеччини брати, щоб розбігалися з міста. — Нічого, і в цих умовах Марія Павлівна не розгубиться, вона знайде, до чого прикласти свої руки.
Тим часом за якоюсь інерцією Гнатів відділ освіти ще тримається, навіть є при ньому підвідділ інформації, звиродніла хирява галузка колись широко задуманого „крайніми націоналістами” пишного дерева відділу пропаганди. Що в тому підвідділі робити, кого інформувати і про що (хіба, про процент голодової смертности та самогубств із голодової безнадії?), — не знають ні німці, ні Гнат, ні Мар’яна. Справа дуже проста, коротка, ясна. Мар'яна діставала повістку за повісткою на виїзд до Німеччини, а в Гната була порожня вакансія. Він і посадив туди Мар’яну.
Покищо, Гнат послав Мар’яну в Липки до райхскомісаріяту просити на колектив дріжджі. Щедрі німці оплачують працюючих ще епізодичними прицілами: кістками, дріжджами, сіллю. Дістане колектив двадцять кілограмів, а потім між собою ділить. Мар’янине ж діло — піти по ордер, а хтось уже інший із фабрики привезе дріжджі саночками.
Розуміється, Мар’яна чекала, коли ж то ця, видана тремтячою захланно-скупою німецькою рукою, пайка буде розділена. Виходило немало, може навіть двісті грамів на особу.
Та Гнат дав їй, замість дріжджів, триста карбованців. Що це таке? — За дріжджі. — Які? — Та такі, що ніякого колективу й нема, нас тільки троє: я, ти і той, що забрав із фабрики. Дріжджі продані на базарі, і ось тобі твоя частина з заробітку.
Що за цинізм! Такого Гната Мар’яна ще не знала. Де це він вивчився цього… шахрайства?
Гнат сміється зовсім безтурботно. Він також довго не знав, як це інші за свою зарплатню живуть і не голодують. Питав усіх, але ніхто не признавався. Один тільки товариш навчив.
— Та це ще нічого! — заспокоює й Мар’яну Гнат. — Ми на мертві душі взяли, а от є такі майстрі, що беруть на живих, голодних людей — і продають це на чорному ринку.
— Крадуть одні в одних? Та це ж хаос, безладдя! Базари ломляться від усього, а докупитися не можна.
— Де не безладдя? Всі оці самодіяльні кооперативи — прикриття спекуляції. А наші дріжджі пішли на самогон…
Та, глянувши на Мар’яну, він замовк.
— Ти, здається, не дуже рада цим грошам?
XXXVI.
Мар’яна вже почала звикати до каганця і навіть здається їй, що найкращою умовою, щоб плелася думка, — оцей маніпусінький жмуток світла в одній точці, а вся просторінь довкруги — темрява.
Здається, п’ята година досвітку. Колись же цю дрібку часу й для найосновнішої частини життя треба дати. Допоміжна паразитарна частина розрослася непомірно, пожирає все. Паразитарна — і сон, і плита, щоб зварити куліш після роботи, і той час, що зветься „роботою”. Основна — ось ці хвилини, коли приходять безжально ясні світанкові думки.
Таке воно все перекуйовджене — із початку до сьогоднішнього дня. Починалося в гамі національній: розквіт культури, нарозстіж вікна, розбудова… Стільки років уговтування національного почуття, стільки намагань замирити живий струмінь його із офіційною „інтернаціональною” ідеологією. І на тобі, трах-бах, за кілька місяців усе догори дном перевернулося. Та й от — живе почуття не знайшло відгуку і в цьому недалекозорому й безґрунтному імпортованому націоналізмові. Не встигли ми навіть як слід роздивитися одні на одних, як слід збагнути, що добре взяти навзаєм, а що зле відкинути, — як знову, трах-бах, усе розтрощене. Оця страшна заглада. Арешти. Заборони ввозити поживу. Повішення. Розгін усього українського, що де почало зав’язуватися. Вбивство композитора Ревуцького — хто, нащо і чому? Радіо грає серед руїн. Непотрібність твоя і того, що миле. Ніякого захисту, якась страшна паща проковтує тебе живцем… Та й держись за існування, трусися за життя! Здається, єдині щасливі хвилини, коли спиш. Прокидаєшся й лягаєш із смутком на душі.