Де коріння цього песимізму? Чи може то від того, що де не глянеш, — не Мар’янині люди. Ні ті, ні другі, ні треті — не її. Від цього гризота на душі, пекельна! І нема сили зносити життьовий тягар, усе-все обтяжує. Цей загально-київський голод, ці огиди в газеті, ці безрадісні вістки звідусіль, ця невідомість завтрашньої твоєї долі — і жадного проблиску.
Ні, рішучо мусить Мар'яна щось учинити, обірвати одне, зав’язати друге. Ця непотрібність така тяжка, що життя тепер волочить вона, як якусь кару. Скалка, що відірвалася від цілости, падаюча в безодні всесвіту зоря. І великим щастям визволення була б панія Смерть. Звуть це декадентством, занепадом, розкладом. Чи однаково, як звуть? Воно є.
Але нащо кликати цю панію? Треба її тільки не боятися і тоді бути безмежно вільною.
Якби ж не оці примари страшної щоденности! Вони тяжкою масою навалюються на свідомість, давлять, мучать. Он учора в їдальні бачила: прийшов загін мадярів. Нещасні, голодні, підбиті… Із Проскурова йшли пішки. Купив один сто грамів вінегрети, а другий у нього видирає. Крізь них Мар’яна бачить інші кадри: он у смітниковій скрині злодійкувато риється чоловік у дірявій шинелі, вигрібає гнилого, мерзлого буряка й їсть. Он женуть наших полонених вулицею, одні кістяки, не можуть ноги підволокти, а їх німці б'ють нагаями, як худобу, прикладами в зад підшовхують. Хто впав, — пристрелюють. Жінка кинула пів буханки хліба в середину, — того, хто кинувся зловити, застрелили.
За цими кадрами встають безжально інші. Оті страшні табори в чистім полі, чи вірніше в непролазнім болоті, де за дротами збито тисячі людських істот. Збиті вони так тісно, що й лягти ніхто не може, всі мусять спиратися один на одного. А під ногами — болото, це спеціяльно таке місце для табору полонених вибране. Осінні дощі, пронизливий холод, а вони мокрі, голодні роздягнені. Тиснуться одне до одного та згадують, що німецьке радіо обіцяло. Так звірячо обдурили фашисти!
Стоять перед очима всі оті табори — на Керосинній, в Гумані, у Володимирі Волиньському, у Рівному — всі ті, що про них у Києві говорять. У Броварах поранених полонених напхали, як оселедців, у школу, а щоб швидше виздихали, то не дали ніякої лікарської допомоги, ні догляду. Люди тиснулися одне до одного, робили під себе. Щоб якнайшвидше погинули, німці взимку повибивали в школі всі вікна…
Отаке все верзеться удосвіта і від усіх цих настирливих кадрів Мар'яні хочеться… в нірвану.
Яке несучасне прагнення! Не більшовицьке, не німецько-штепівське, не донцовсько-націоналістичне. Злочин проти стаханівства, проти підгону києм „не лінуйтесь”, проти „пробоєм”. Східні лінощі.
Але це найнормальніший Мар’янин, найулюбленіший стан. В цьому — повнота. Мар’яна — без думок. Забарвлення емоційне, густе, пахуще. І нема цьому слів.
Яке право мають відбирати це й таврувати тверезі практики? Це Мар’янині єдині години, що виправдують роки й десятки років безцільних нудьг, страждань і душевної порожнечі.
І зовсім Мар’яна не хоче прислухатися до тих меркантильних утилітаризмів, які не люблять наших степів, яким начхати, чи там рілля, чи скитський полин, сивий туман, простір, розлогість, — все те, що пахне, що навіває снагу й щастя буття. їм не тільки начхати, а безумовно краще із меркантильних міркувань високоякісно експлуатувати чорну ріллю і бути нечутливими до поезії-душі цього степу.
А в цьому ж емоційному тісті заквашуються ідеї. Вони Мар’яні потрібні, а не життьова метушня. їм усе хоче Мар’яна жертвувати.
Тільки нема чого. Мар’яна — бідна біднячка. Хіба оцю блакитну круглу кімнату? Її жертвувати, чи що?
XXXVII
Максим підходить до Сінного базару в прекрасному настрої. Будочка на Галицькому базарі вже забута, зате процвітає біля Сінного комісійна крамниця, повна усякого добра. Добро те само пливе, переходять через Максимові руки різні коштовності — звичайно такі, що знаходять собі покупця. Приносять бабусі свої самоцвіти, ювелірні вироби, — їх і ще килими скуповують, переважно, мадяри. Німці ж купують усе, що бачать: хутра, одежу, взуття. Видко, в них не так, як то казали: за два тижні навезуть усього, повідкривають крамниці, повні усякими товарами, бо в них нема ринків збуту. Навезли! Вони дивляться, як би звідси все вивезти. Голодранці!