— Що ж він тепер з тими малими робитиме?
Мар’яна зовсім забула про свою заінтригованість та нездійснене заспокоєння її. А та особа, що мала прийти сьогодні з Кучерявим, була якраз і не дуже далеко. Роман Чагир теж наткнувся на замок Максимової крамниці і мусів піти ні з чим. Здається, чи не господаря крамниці, що стояв і розмовляв із якоюсь жінкою, він бачив на Сінному, як ішов сюди? Цікаво, чому нема й досі Кучерявого? Чому склеп замкнений? Фатально не щастить йому із Кучерявим. От-от уже мають стрінутись — і завжди щось перешкодить. А Кучерявий так же певно обіцяв звести його з найближчою приятелькою Васси. Та одна може навести на сліди, де шукати. І от не прийшов чомусь.
Швиденько повернувся на Сінний, щоб впіймати господаря склепу. Та той уже давно розчинився у рухливому перехресті Львівської й Сінного базару.
XXXVIII.
Ще в кращому гуморі, ніж Максим уранці, сьогодні цілий день Мирон.
На радощах він навіть подарував одну із своїх численних запальничок німцеві Гельмутові, військовому шоферові, що їздить із автоколоною між Лодзю та Києвом. Гельмут сидить і по-ідіотському наспівує:
Добже, добже, тра-ля-ля,
Шталін іст капут...
А Мирон подарував — і гадав, що вже гостя позбудеться. Та Гельмут і не думає йти. Він ще жде чогось… мабуть, чаю з мелясниками, німецька голота! А Миронові конче треба скочити в одне місце, тут недалеко, і нема нікого вдома! Як випровадити німця? Мирон на голках.
Що за торботряси! Думає, як приносить свої соду, камінці до запальничок, сахарину та інший спекулянтський крам, що привозить із Лодзі, то повинні йому по чотири години підряд всміхатися, розважати, ще й чаєм поїти. Він так може годинами виснути й тягнути свою дурну пісню. Де Льоля? Понесло її на базар з тією сотнею грамів дріжджів! Теж мені спекулянтка. Розігналася! Візьме раптом дев’яносто карбованців і радіє. А до них треба додати ще десять, щоб купити літр молока. Як з такою спекуляцією, то сиділа б краще вдома. Ще там десь зловлять, А тут…тисячі втрачаєш…
Хтозна, як би пересівся чудовий Миронів настрій, коли б не прийшов ще один гість. О, це звідки Помазанов? — Із села. Утік. — Знов утік? З Києва ж на село втік він, щоб не взяли до Німеччини. — До Гуманя. Як там оголосили поголовний набір, від п’ятнадцяти до сорока п’яти років, усіх чоловіків і жінок, просто з речами на вокзал, то я втік звідти на село. А й на селі тепер невсидьки. І там хапають, кого бачать. Староста з переговорщиком усе, що хочуть, роблять. Помазанов попав у списки перший і нічого не лишилося, як утікати.
Гм… Гм…
Оце так тепер у селі. Як був Миколка, — хотіли землі й нової власті. За більшовиків — чекали німців. Тепер — коли б знову вернулося так, як було за Миколки. Та й не диво! За більшовиків він повинен був здавати сто п’ятнадцять літрів молока від корови і казав: „Жидів у місті годуємо!”. А тепер розписався, що здасть сімсот тридцять п’ять літрів ще й чотири пуди м’яса. А вони думали, що на другий день настане таке життя, як за Миколки.
Мирон попчихує від таких новин, невловима посмішка зміїться межи уст. Він абсолютно нічого не радить, не відповідає. Це й так ясно, що ні в місті, ні в селі нема рятунку. В його кербудській конторі теж лежить наказ: виготовити списки незанятих на роботі. Та й голова Миронова в цю хвилину забита іншим, щоб щось радити. Де Льоля? Де Женя?
Підходить сьома година, він збирається залишити обох гостей, як навернулася й Льоля. Не сама, а з Галиною. Давно вже не заходила Галина. — Холодно, праця... О, а це що за німецький солдат?
— Як хочеш, візьми в нього соди. Понесеш до першої-ліпшої перекупки, продаси й матимеш заробіток, — радить Льоля. Він сам не може, то радий збути. Він до нас часто носить.
— Ще повісять за спекуляцію!
— Миросю, ти знаєш, що ми бачили! Я спеціяльно ходила дивитися. Знову троє повішених на ліхтарях… От! Казали, що то все брехню про них писали в наших газетах, а тепер бачимо, що все правда.
— Я чув, що в Харкові на кожному бальконі висить по п’ять, догори ногами, і не дозволяють знімати… — спокійно відказує Мирон.
Галина незгодна. Це роблять їх спеціяльні частини, а німці — народ культурний.
— Культурний? — глузує Льоля. — Розказують, що якісь дівчата запросили німецьких офіцерів на зустріч Нового Року. Ну, зустрічали, їли, пили, танцювали, веселилися, приймали їх, як у нас заведено. А після того німці повиймали з кишень бутерброди і безцеремонно почали, не частуючи своїх дам, їсти.
Добре, що Помазанов почув про соду й завів жваву розмову з Гельмутом. Ось Галина може ще краще розказати про західню культуру, тільки це про мадяр, йшла вона цими днями до лазні. Біля лазні якийсь, дуже інтелігентний з вигляду, офіцер-мадяр пристав до неї — і що ви думаєте, що Галина почула? Це просто сором сказати... Він запитав: „Панночка к…ва?” Галина, як почула, то почала тікати. Але німці? Ні, німець ніколи собі такого не дозволив би, навпаки, коли вона ходила й плакала під час пожежі, то бачила тільки найтонше виявлене співчуття… Вона часто сама йде вночі, як зовсім темно. Зустрічаються німці, — ніхто й словом не зачепить. Навпаки, ще йдуть і ліхтариком дорогу присвічують до самого дому. Це — народ лицарів.