Льоля бачить, що Галина таки дурна.
— Так, так, лицарі. Он у Баршиполі дівчата обслуговували їдальню. Одна вкрала бутерброда, а її за це й повісили. Цим лицарям навіть води шкода для нас, — вже Мирон додає. — Видали наказ, щоб пускати воду для населення тільки пару годин. Зрештою, потріскали всі водогінні рури. Весною не знаю, що буде, як усі будинки підтечуть… Ну, а ми закручуємо. Як наказ, то треба виконувати.
Галина не впізнає ні Льолі, ні Мирона. То ж вона тут уперше почула, що німці — прекрасні. А тепер…
— «Коли вже чорт ухопить цих німців...» «То ж такі голодранці, ще гірші за нас. Все скуповують, що бачать, і гатять додому...» Або: «Оце культура? Ходять чутки, що платню зменшено буде наполовину, а жінкам на двадцять процентів менше, ніж чоловікам. Це ми як жиди! Взагалі, ми в них на найгіршому місці. Поляків і то вони вище розцінюють. Наші на мостах дістають по вісім карбованців у день, а якась польська група працює на залізниці і платять їм по десять марок, а як перевести на наші гроші, то буде по сто карбованців у день.»
Але Галина ні з чим не згодна. Бо українці самі винні. Це — вічні зрадники. Спершу треба розбити спільного ворога, а тоді вже домагатися чогось.
Мирона вже давно нема. Він непомітно вийшов. В двері всунув голову хтось, — Галина його знає, це директор кооперативи „Самопоміч”, — і Льоля не докінчила фрази, вибігла, щось пошепталися.
Якась шамотня, якісь секрети, — думає собі Галина. — Мають два мешкання, там посадили тітку. Казала Льоля, що хочуть рундук мати на базарі... їм зле? Все шито-крито, нічого не розбереш, звідки достатки. Чого це вони так на німців ревуть?
— Я ось чула, — повернулася Льоля, — я чула, що з п’ятнадцятого числа ні в Київ приїхати, ні з Києва виїхати не можна буде. Ніяких продуктів не дозволять ввозити, можна буде мати із собою тільки на один день з’їсти. Чи це може бути? А крамниць же вони не відкривають! Ті, що відкрили, то — для населення німецького походження. Тепер ще більший буде голод і більша спекуляція. Базари німці таки закриють.
Саме в цій справі Мирон і побіг. Як — машина з мукою? Проскочила? Директор „Самопомочі" ждав-ждав, не діждався й прибіг. Муку треба пустити негайно, щоб вранці вже було чисто, ніяких слідів. Гроші в кишені, муку продають інші…
І щоб помститися за милих її серцю культурних німців, Галина каже:
— Я цього суб’єкта знаю. Це жучок! Його рекомендував один дуже авторитетний чоловік, Мурзученко, а він тільки й робить, що їздить кудись на села й пайовикам нічого не дає. Тепер ще хоче, щоб долучили до кооперативи три безгосподарні книгарні Культторгу.
От, мовляв, які то твої знайомі!
Та вже Мирон заходить разом із цим жучком, вийняв із шухляди столу якийсь пакетик (їйбогу, то гроші!), дав, той пішов. Вони й не криються з цим знайомством. Мало які справи можуть бути!
І вельми незадоволена, Галина прощається. Прощається й Гельмут, якому надокучило тягнути своє „Добже, добже, тра-ля-ля”, а чаю з мелясниками не дають.
А Мирон за цей час, поки мотався, придумав Помазанову добру пораду. Отак буде сім раз переховуватися з міста в селі, з села в місті і колись таки та зловлять. А чи не краще б йому піти в священики?
— Я — за священика? Попа? — щирісінько здивувався совєтський активіст, технік випікання хліба, Помазанов.
— А що ж? Шестимісячні курси, звільнення від Німеччини. Потім у село на парафію.
Дикий такий проект не вміщується нікому в голові. По-перше, ніхто з них у Бога не вірить, по-друге, це ж реакція, а вони, як не як, коли лають німців, то тому, що німці заводять реакцію.
— А хто там його розбере, що реакція, а що ні… — заховуючи зміясту посмішечку, відповів Мирон. — Он, кажуть, Сталін зібрав двадцять попів і відслужив молебень, щоб Бог одвернув врага-супостата і дарував перемогу христолюбивому російському воїнству. Я чув на базарі таку розмову, що червоні збирають всі свої сили, жінки навіть озброюються... І правда, фронт розтягнений, німців заманили далеко, може відкритися другий фронт… Можна сподіватися перелому…
Справді, і за німців є вигода стати попом, і як червоні вернуться, то нічого не тратиш. Одне тільки…