— А можна вірити? Он полонені теж повірили.
З Олегом важко говорити. Та вже Мар’яна трохи його знає. Такий він, коли його живосріблий дух пішов униз. Дуже настроєвий хлопець, за те Мар’яна любить із ним одвести душу. Завжди в нього заперечення — і до діла. Лишивши на після переконувати, Мар’яна повернула розмову до вихідного пункту. Чого це вона має останню нагоду його бачити? Зібрався вмирати?
— Майже. Ї ду до Німеччини. Добровільно.
Здурів хлопець!
— Ви оце зовсім так дико подивилися на мене, як та жінка, що записувала. Всі, хто почує, дивуються.
— Та всі тікають, вириваються, ховаються, а ви… добровільно? Якого біса вас туди несе? Там же ті перші, що поїхали, опинилися за дротами, під озброєною вартою ходять на роботу, за найменшу провину — розстріл. Голодують! Б’ють їх!
— Знаю, знаю, знаю! Але біс тут ні при чому. Всі ми — „цивільґефанґене”.
— То якого ж чорта? Працювати на німецьку перемогу?
— Вже мені остогидло! Цей холод, цей голод! Воду треба носити на п’ятий поверх, ні дров, ні електрики, ні огрівання. Ще й з роботи викинули. На весну той район, взагалі, виселять, німецький буде… Вже я не можу…
— То щось друге треба придумати, а не це!
Олег уже на всі боки думав. Ходив навіть…
— Знаєте, куди? Мурзученко водив мене на поклін до німця. «Нами цікавляться! Вам дадуть грошеву допомогу!» А я такий хлопець, що й сам цікавий на них подивитися. Приходимо до тієї Воші, а то — земляк! Чудово по-російському говорить, киянин, всіх прекрасно знає. Засновує театр Садовського: веселий жанр, водевіль, російська музкомедія і ніяких трагедій. Потрібні сили. Подивився я на того липового Садовського, на отого вискочку Мурзученка, що вдає господаря в сьогоднішній „культурі”. Як із таким шумовинням, то вже краще до Німеччини.
Та це гірка правда. Скрізь старорежимна шушваль повилазила наверх і вже дивиться звідти на тебе начальством. Воно правда, що нема людей. Але чи й треба зараз?
— То ви гадаєте, що я цього самого не відчуваю? — як може, відмовляє Мар’яна. — Часто думаєш: вже остогидло таке життя, поїду до Німеччини. Весь час думай про матеріяльне і нема змоги про інше. Кругом якісь акули. Сам дбаєш тільки про себе. Попереду щось незрозуміле. А може б ви пішли до славної нашої кооперативи? Все ж таки ми її колись засновували,
— Там? Хижачки! Я прийшов, а той ставленик Мурзученка із злодійськими очима й вічно облизуваними губами після „діяльности” вже замітає. Він сказав мені: „Постачаємо лише своїх співробітників. Це вам не в советах, щоб подачки ждати. Все на самоокупності.”
Вже всі аргументи вичерпані, Мар’яна не знає, як втримати нерозважного. Виходу нема, але… Вони ж тільки того й хочуть. Ми мусимо триматися Києва за всяку ціну. Ми мусимо тут бути. Хай під потворними масками, але мусимо стверджувати себе й берегти для нас нашу столицю,
— І я так думав, та мене остаточно штовхнула одна історія. Колись, прийшов я був із полону, один хлопець дав мені штани, бо мої розвалювалися. Простий, гарний свій, українець. Я вже й забув за це. Цими днями одного ранку стукає хтось у двері. Відчиняю. А це — той самий свій, український добрий хлопець. Нічого не кажучи, кинувся мене бити. За що? Чого? Так я й досі не знаю. Ніби то я десь насміхався з їх проклямацій, — з яких? Називав українськими фашистами. Ви подумайте! Як уже від свого таке прийняти, то я в той же день пішов, записався. Як усе кругом таке безпросвітне, то вже відразу в петлю…
Якась загадкова історія. І Олег ніколи з цим хлопцем не говорив?
— Ніколи. Взагалі, після того, як він мене обдарував, не бачив. Тепер пропало. Ї ду. Одним словом, „Мамо, я хочу до Німеччини”, як віршує тут оця писака…
Олег ткнув пальцем у газету.
— Ну, та вже однаково. Я глибоко переконаний, що німці проваляться. Ми й так, і так приречені. Не хочу зустрічатися з червоними, то вже краще тепер виїхати. А тому я все розпродав за безцінь, меблі забрала комісійна крамниця, гроші я вже прокурив. А оце ще зосталося дві справи: подивитися на те місце, де „найперше ступила германська нога”, як пише оця нова українська смердюха, — Олег знову махнув газетою, — та ще купити собі шнурки до черевик, бо в Німеччині, кажуть, і того не дістанеш.
— Невже ж ви й справді їдете, — щось ніяк не може повірити Мар'яна.
І що їй цей Олег? А Мар’яні зробилось щемляче-сумно, журно за оцим бунтівливим братом із нестійкою душевною структурою та таким гострим умом. Сірішає обрій, порожнішає, як і оця дядькова Києва гора, заселена тінями тисячолітнього минулого…
XL.
Даремно Мар’яна стогнала від тягарів „роботи". Штадткомісар також вважав, що це непотрібно, — якась там інформація, якась там виставка „вдячного населення”. Виставку заборонив, посаду зліквідував, а Мар’яна наче ковтнула свіжого повітря.