Перший ґатунок будинків вони вже посіли, перший ґатунок меблів в перші ж дні вивезено з Києва до Німеччини. Другий ґатунок будинків це той, на який накине німецьке око. Якщо там хто живе, то дістане наказа в триденний термін виселитися. Меблі другого ґатунку можуть бути кожної хвилини в мешканця відібрані, хоч би й із зломом дверей. Третій ґатунок меблів може бути проданий місцевому населенню, а от будинки третього ґатунку це ті, які призначені на злом.
— Я не боюся, — каже Рейнгардт. — Мені віддали всі меблі безкоштовно, я маю документ. Я їм натякнув, що походжу з остзейських баронів, але ні на що не претендую.
У Мар'яни, на її диво, не знайшли німці меблів ні першого, ні другого ґатунку. Хвалити Бога, сподобалася їм люстра із скляними пацьорками. Тут же зняли й пішли. Хвалити Бога!
А Мар’яна думала, що вже скажуть виселятися. В місті, особливо на Печерському, стоїть дуже багато порожніх будинків. В п’ятиповерховому будинку заселене одне - два помешкання, а решта — порожнє. Одначе, ці фірми, що наїжджають щодня, вибирають собі, де хотять. От наглядять якийсь будинок, заходять у середину, оглянуть. Сподобався. Мешканців негайно виселяють, а фірма передумала вже, знайшла собі щось більше до смаку.
Так і з ними всіма може статися, дарма, що Рейнгардт із остзейських баронів. Он уже виселено один бльок, а тепер він стоїть порожній.
Та може ще доведеться й так усе покинути, як заберуть до Німеччини… Ось треба йти на комісію. У кого не буде штампу „звільнений” у пашпорті, того можуть зловити навіть на вулиці й забрати.
Розумно зробив Омелян Якович, сивовусий двірник. Він цілу зиму возив на село санчатами плоди своєї щирої двірницької праці, а тепер на весні й сам утрясся в свою Володарку. Всі, хто може, виїжджають, хто куди бачить. Мабуть, і собі треба… Але від цієї думки, щораз частішої, Мар’яна відмахується. Треба бути у Києві! Та й куди? Як по селах та малих містах оголошено: від п’ятнадцятьох до сорока п'яти, усі — на Німеччину.
Невідомо, з якими надіями йшла вона на ту комісію, але йшла. Їй не снилося ніякої дороги, вона не поїде.
І перша, кого вона зустріла в великій канцелярії районової управи, де відбувалася ця комісія, була… Васанта. Вона діловито сновигала від одних дверей до других розгалуженого комісійного апарату. Мар’яну вона ледве помітила, ледве впізнала. Тільки зробила свою гримасу, подібну до усмішки, але не згадала про їх останню розмову.
— Працюєш тут? — холодно запитала Мар’яна.
— Працюю.
— А я ось, мабуть, потраплю до Німеччини.
— Маєш якісь лікарські довідки? Нема?
Холодність і чужість її убійча. Вона взяла Мар’яниного пашпорта і зникла за дверима. За п’ять хвилин винесла і, мов незнайомій, подала. Мар’яна розгорнула. Є штамп звільнення!
Але як Мар’яна замішалася в юрбі, десь біля дверей поруч неї опинилася знов Васанта. Вона виштовхнула Мар’яну першу і вже в темнім коридорі прошепотіла:
— Я зробила тобі. Не кажи нікому. Я їм шкоджу, де тільки можу!
Васанта незлопам’ятна, шляхетна. Ще й ще раз переконується Мар’яна.
ХLI.
Тут можна писати симфонію краєвиду,
В різних варіянтах він постає перед очима. В туманах, в синіх димках чверть Києва лежить під ногами, а ти ластівкою ширяєш над ним, — так здається з балькону четвертого поверху. От одна смуга синіша, друга прозоріша. Головна, центральна суть цього краєвиду, це величезний обшир неба з найрізноманітнішою гамою, кожної пори дня іншою. Іншим разом — усе яскраво видно внизу, всі деталі землі: ліси, передмістя, залізниця, базар, зелені масиви... За півгодини заволокли сизі хмари, знявся вітер, чорні птахи почали літати, як листочки. Пішов дощ. А тепер там, де була щойно чорно-синя хмара, позолотішало, порожевішало. З’явилася блакитна смуга, прояснилася зелень. І знову зараз засяє сонце, можна буде вигріватися високо над землею…
Заради цього краєвиду й перебралася сюди Мар’яна, хоч може це й по-дитячому нерозважно. „Вони" ходили зовсім не за Мар’яниною люстрою із скляними пацьорками. За кілька днів уже висіло оголошення: всі мешканці мусять звільнити будинок і залишити в чистому стані.
От тобі й кругла блакитна кімната!
Мар’яна з почуття образи взяла й переселилася в ще краще помешкання — може якого наркома? На шпилі — вони знали, де вибирати собі краєвиди. Просторі світлиці з яснозеленим дермантиновим оббитям, кухня, обкладена білими кахлями. Тільки цей, може наркомський, будинок цілу зиму стояв з навстежень розкритими дверима, вже дочиста ограбований. Звичайно, рури всі попсовані, жити зимою тут не можна буде. Та, взагалі, цей район приречений на виселення, може через два тижні й звідси попросять. Але хай два тижні, — Мар’яна хоче знати, яке то самопочуття в розкішному мешканні, збудованому на наших кістках для одних панів… поки не виженуть тебе от другі.