Мар'яна вже хотіла йти далі, але знову вернулася. Ну, й що? —“...сина забили партизани на Україні під Черніговом. Того дня німка замкнула двері і почала бідну дівчину щипати, голками колоти, волосся виривати. Хотіла її замучити. Дівчина за день зчорніла й мало сама не збожеволіла. Пише: „Мамо, забери, бо повішусь”.
Всі ці, що оце негайно вимішуються в базарнім тісті, кожне має якусь страшну історію. За ту годину наслухаєшся і про Німеччину, і про село, і що тут діється. Все це, одне на одне накладене в свідомості, виливається в єдине слово: Заглада. Різні тільки образи її, а як німці попанують так ще з рік, — усім нам кінець. І де ділися ті золотокосі лицарі, інтелігентні обличчя, що переїздили Києвом у перші дні? Тепер кожне обличчя в зеленавій чи жовтій уніформі видається звірячим, тупим, всі вони ані трохи не мають даних зватися вищою расою. Кривобоrі, горбаті, хирляві, обмежені — якесь сміття назлазилося в Україну.
„Моя дочка не вийшла на роботу, то прийшов її начальник аж додому...” — Вже Мар’яна знов хоче дослухати, спинилася. — “…чого ви плачете? Виселяють вас? Ось я дістав телеграму з Берліну, що моя сім’я сидить на вулиці. Ваші розбомбили пів Берліна, цілі вулиці горять. Вам дають мешкання, а ви ще ревете...”
Справді, може той чоловічок, у якого сім'я на вулиці сидить, нічого й не винен. А все є якісь „ваші”, якісь „наші”. Світ ділиться, кришиться, розщеплюється. Люди вигадують нові й нові системи, щоб віднайти цілість, а прірва розщеплення росте й росте. Марні зусилля, кожна система зазнає поправок реальности і стає протилежністю задуманого.
Віднайти цю цілість. Може вона буде все ж лише національна? Але чи існує де місто з однонаціональним населенням? Ні, нема, світова культура не дозволяє цього. Ідеї, витворені в надрах одного народу, переймають інші, розвивають їх на славу світових досягнень і в основу майбутнім ідеям. І ідеї схрещуються та творять нове, як народи.
Проте, Мар’яна не може згодитися, щоб українська цінність була тільки добривом для якоїсь іншої — „вищої”, „старшої” — культури. Для Мар’яни українська цінність — частина її буття, її повітря, її природа, її корінь. Без неї Мар’яна не може жити. Ця українська цінність надихує Мар’яну ходити не по останніх десятиліттях, а по тисячоліттях мандрувати і бути в такі хвилини щасливою. Своїх бачить вона і в трипільцях, і в майбутніх громадянах всесвіту. Хоче знайти одну провідну нитку, що єднає й примітивне, і інтелектуальне. Цю ідею цілости. Вона набирає різних форм, а, проте вічна, всемогутня, одна. Держить людське суспільство, надає йому сил до поступу.
Чи може шукати її в цих вічних коливаннях, — то в бік ідеалізму-містики, то в бік раціоналізму-матеріялізму? То нехай хто скаже, де межа і відрубність цих двох світоглядів. Сталінів матеріялізм перетворився на схоластику, церковщину і талмуд, став лише догматичною вірою в „царство небесне”, а за раціоналістичною термінологією — в „майбутній комунізм”. Чи не чистий це ідеалізм? А в німців — на словах ідеалізм і містика, на практиці ж — застосування останніх досягнень науки-матеріялістки. Стерилізація людини, — що це, може ідеалізм? Цим „ідеалістам” ніколи не було діла до нашої духовости, а як є, то на дні цього інтересу лежить ринок, земельний простір, цукор, нафта, сало і робоча сила…
Хтозна, доки мріяла б Мар’яна, якби не знялася кругом неї хурделиця. Люди та їх речі зметнулися, як зграї горобців, як осіннє листя перед бурею, і почали розбігатися, розсипатися, губитися. Папіроси падали в болото, яблука під столи, молоко розливалося, скло бряжчало об камінь, на столах стояли сулії з медом, мішки з маком, — але нікого коло них не було.
Що це таке?
Всі кудись біжать, чогось розбігаються, перелазять через паркани, ховаються в підворіття. Побігла й Мар’яна, але прямо на якийсь натовп.
Натовп навколо танув, і скоро (занадто пізно!) Мар’яна зауважила, що то перегородили дорогу сірозелені уніформи, всуміш із чорними київськими поліцаями. Це ж облава! Мар’яна попалася!
Декого таки випускають, Мар’яна озирається. Чи не можна вийти звідси й без них? Але куди не зиркне, — всі виходи й проходи закорковані цими шинелями, мусить іти в чортову пельку.
— Авсвайс!
От якраз Мар’яна цього й не має. Ось пашпорт, штамп про звільнення. — Цей штамп уже недійсний, мусить бути ще один і авсвайс із місця праці. Ага, нема, — то мусить ставати до гурту збоку і чекати, що з нею буде далі.
От тепер ніхто не знатиме, де вона ділася, будуть розказувати, як про інших, ще пішла з дому — й більше не вернулася, невідомо, де зникла.