Заблищали вже численні переплутані колії-рейки під електричними сонцеграями, а вони й ще чогось чекають. Можна було б і тут тікати, та надто вже на очах. А втім… Якби ж то не ці прожектори, що наче навмисне повилуплювали свої баньки на цей нещасний живий товар, німецькі трофеї.
І наче в Мар’яни око чарівниці: тільки вона про них подумала, а вони згасли. Раптом усе згасло, зробилося темно й невидимо, не стало ні поліцаїв, ні юрби, одна тільки ти сама з собою і пітьма. Мар’яна не стямилася спочатку, почула тільки якесь лопотання, якісь верески, крики, мов собаче гавкання, „Гальт! Гальт! ” і стрілянину. Але й вона також уже бігла, а куди, то й сама не знала. Бігла.
Опинилася в якомусь рові, слово чести, вона навіть знає, де це. Ще пару кроків і буде поворот на Борщагівську вулицю, це ж уже Шулявка! Тут же недалеко й парк політехнікуму… Мамо рідна! Над якою ж небезпекою-безоднею висіла вона, аж тепер тільки втямила!
І все ж Мар’яна не може собі відмовити, висунула голову: як „там”? Світла-прожектори знову світять, наче й не гасли ніколи, а „там”, на плятформі лежать безладно розкидані клунки скриньки, одежа... І ні живої душі.
III.
З легкової німецької машини, поруч німецького офіцера, світ видається зовсім не таким, як ти звик його знати. Всі оті туземці з цих м’яких пружинних подушок, що приємно погойдують в русі машини, всі оті тубільці, що їх переганяє авто, що згинаються під своїми клунками, всі вони — така ж частина ляндшафту, як і он та череда корів, що пасуться, що продукт їх піде на переробку до масловиробні і з’явиться потім на столі круглим швейцарським сиром, маслом у пергаменовому папері.
Але світ, взагалі, став не такий. Гнат Загнибіда здивовано усвідомлює, що поки не побував у Броварах, то не помічав зміни світу. Втягнувся в цей бедлам і сам став його елементом. А Бровари, ці Бровари сьогоднішні, приголомшили його, дійсність в порівнанні з уявним образом звичних Броварів встала у всій своїй строкатості та невблаганності. Але це ж діється всюди, це ж такі вісті з усіх кінців приходять, тільки не бачив їх у зв’язанім комплексі.
От щойно він пройнявся на мить самопочуттям колонізатора, сусіда в машині. А в Броварах, у батьківській хаті, — найповніше переживань тубільця, і в цих переживаннях Гнат просто скупався.
Вже зовнішній вигляд Броварів навіяв перший настрій. Все чомусь розгороджене, паркани рознесені, парк вирубаний, у кіні, колись переробленому з церкви, — німецька стайня, коні там. Німецькі солдати хазяюють у кожній хаті, як у себе вдома. От приходять і лізуть самі до шафи. їм треба склянок, тарілок, офіцери їхні влаштовують бенкет, то нема посуду. Ніхто не певен, чи якому німцеві не сподобається його власна хата і чи не загадають такому господареві негайно викинутися. Це може бути вчитель, лікар. О, то саме тому! Така хата більше відповідає смакам культурних німців. Двоповерхової школи вони не хочуть, там усі вікна вибиті, вітер свище. А вибили вони ж самі, ще зимою. Нащо? Щоб скласти туди поранених полонених.
Гнат усе це слухає й пригадує собі щедрі, пудові подарунки гера Пабста. Ото саме цей гер Пабст багатіє тут. Жидів побили, залишили тільки кравців і ті їм шиють, переробляють усе з жидівського. А скільки вони пруть усього пудами до Німеччини! Все ж у їхніх руках.
Гнат не витримує й питає Тані, як може вона мати роман із німцем. — Який роман? — дивується Таня. — А чого ж цей Дітріх у хаті вічно висне? — А ти знаєш, що на Різдво було? До нас прийшов мадярський офіцер, музика з фаху. Ми сиділи, весело розмовляли, як вдирається цей Дітріх. Побачив мадяра, вхопив за шию, почав душити… Вигнав його. Мадярський офіцер не сміє бути там, де є німецький солдат. Тато розсердився і другого дня замкнув двері. Дітріх у двері, в вікна стукав, кричав, що виламає двері, — тато не пустив. А в найбільші морози, на Водохреща, приїхали німці до управи, вкинули тата без шапки роздягненого в незакриту автомашину, повезли десь за двадцять п’ять кілометрів, не знати за що побили й напівживого привезли назад. Ото з того часу тато й хворіє. А Дітріх собі й далі висне та погрожує, що як я не буду його, то він мене забере до Німеччини. Оце тобі такий роман. Не знаю, чи тато довго ще протягне.
Власне, щоб побачитися з татом, який, мабуть, помре, і добився Гнат з таким трудом додому. Але він же не знав, що тут діялося на Різдво й на Водохреща. Бідна Таня мусить рівновагу в своїх руках тримати, захищати якось і батька, й себе, і всю родину.
І невже це все дійсність, не кошмарне сновидіння стомленого мозку? Не одна їх хата, — кожна має побитого, пограбованого, стоптаного. Сусід-поліцай якусь жінку пустив, щоб не гнали на роботу, — зібрали на площі людей, побили до смерти того поліцая. А тут ще й літаки якісь літають та скидають листівки: «А що, Омелечку, получив земелечку?». Отже, ці настрої зафіксовані в анекдоті, що почув у Броварах таки Гнат. — „Селянин дістав двадцять п’ять різок і не встає. — Вставай! — Не встану! — Чому? — Дайте ще. Я вас двадцять три роки ждав.” — І зовсім не дивно, що поїзди летять у повітря, що партизанка там…