— Мені пора на роботу. Я працюю в редакції, мене чекають… Я зайшла випадково, по дорозі, на хвилину. Що ви від мене хочете?
Ввічливість злетіла, під нею сухість.
— Ви нікуди не підете звідси. І робіть, що вам наказують. Ви — заарештована.
Тоді Галина сіла й почала плакати. Чого це вона опинилася в цім мешканні, у цій гестапівській засідці, яка лиха година її сюди понесла? Це ж ясніше ясного, що всі вони, Галина й оці зовсім незнайомі люди, зв’язані із долею Валі. Але чому її самої тут нема?
Кругом темна ніч загадки. Та тепер уже все пропало. Плач, не плач, звідси не випускають.
Довго так сидить Галина, пробує звернути на себе увагу тих, але вони навіть не чують. Вони чогось шукають. На деякі книжки й газети не звертають уваги, а деякі перегортають, сторінку за сторінкою. Роботи в них дуже багато. Виймають шухляди із стола, дивляться, чи там нема подвійного дна, чи нема де якого тайника. Чи в стінах нема якої порожнини? Потім попросили гостей встати, оглянули канапу. Що ж вона наробила, ця Валя, і де вона сама?
— Чи можна нам розмовляти?
— Можна.
Ці люди — сусіди, гості сусідів. Всіх, хто в це мешкання стукає, всіх просять сюди. Сусіди не можуть піти навіть до своєї кімнати, щоб узяти шматок хліба. Ну, але ж колись цьому кінець буде?
Не кінець, воно ще тільки починається. Кожного з них підкликають до столу й докладно списують дані. Тоді підсувають купку фотографій й питають: кого ви тут знаєте?
І ця робота доходить вже до кінця, а господині нема! Вже сутеніє, вже, нарешті, Галина звільниться. Її дані настільки ясні й самі собою зрозумілі, що ці не посміють її затримати, випустять. А її, замість цього, посадили разом із усіма спійманими в авто і повезли в темну ніч. В кімнаті ж зосталася тільки засідка, що має впіймати цієї ночі ще й Валентину Ступину, або може кого іншого.
V.
Валя Ступина у смертельній муці борсається по місті. Куди піти? Де дітися? Де сховатися?
Настав її судний день.
Хоч вона готувала себе до цього, чекала щохвилини цього в своїй грі із смертю, може й жадала побачити її увіч, щоб заглушити страшну душевну пустку, хоч у цій грі були моменти насолоди й перемог, але от, коли воно прийшло, — тваринний страх опанував її, „Вони вже в вас”, — так сказав їй хлопчик, назустріч висланий.
— „Увечорі на розі Степанівської Калашніков чекатиме, як смеркне”.
Цей час до вечора мусить вона десь перебути.
І може в ту саму хвилину, як Галину потягло відвідати її, в цю саму хвилину з тайників підсвідомости у напрузі шукання, виринула Валі одна адреса. Колись давно Галина мельки згадувала, що в неї є на Шулявці тітка. Тоді навіть не почула цього добре Валя, а тепер от точну адресу згадала. Якщо вона сховається там, ніхто в світі не додумається, де її шукати. Вона ж ніколи не була там, не знає тітки, тітка не знає її.
Де береться сила, де береться винахідливість, де береться певність рухів? У незнайоме мешкання сміливо заходить усміхнена Валя. Вона здивована.
— Добридень! А що, ще не приходила Галина?
Тітка, — напевно це тітка, стара жінка, — здивована не менше.
— А вона казала, що прийде?
— Так, ми умовилися, що зустрінемося у вас і підемо погуляємо. Я думала, що вона вже тут!
— Дуже шкода, що не застали. Але як казала, то, мабуть, скоро буде.
— Чи можна почекати мені?
— Та прошу! Посидьте собі, ось альбом, подивіться собі журнали…
Але сили Валю кидають. Вона от-от упаде. Боже, десять хвилин полежати!
— Даруйте мені, — вибачливо просить Валя. — Але в мене чогось так розболілася голова. Можна мені прийняти аспірини й трохи полежати?
— Та прошу! — ще здивованіше відказала тітка. — Може якраз і Галя надійде.
Галя, звичайно, не прийшла, але за пів години без стуку увійшли гестапівці. Пташка далеко не втікла.
VI.
Діяльність кербуда не обмежується тільки тим, щоб доглядати каналізацію, заощаджувати воду та постачати людський контингент. Кербуд покликаний ще й стежити за моральністю своїх мешканців, особливо жінок.
Моральність київських жінок абсолютно обходить німецьку цивільну владу. В місті відкрито три важливих заклади упорядкованого, цивілізованого світу — три будинки розпусти з вивіскою «Нур фюр дойче». Добирати до нього відповідний штат — нелегка справа. Хоч які спокусливі умови праці, — ця невихована розпущена совєтська молодь воліє щодня брати шлюб і розвід, воліє мати дітей-безбатченків, а комфортабельним закладом гидує. Одній миловидній жіночці з трьома дітьми запропоновано було розкішну пайку і прекрасну платню за те, що вона відробить два дні на тиждень. І вона відмовилась! Доводиться, при вербуванні до райху, вишукувати найкращих і комплектувати штат закладів. Але вони тікають звідти. Цими днями три пробувало втікти, то розстріляли тих, що їх пустили.