У зв’язку з цим наказано… Лікарням: коли приходить яка й заявляє, що хотіла б не мати дитини, а батько тієї дитини — німець, — ставити в пашпорті штамп «повія». Кербудам: наглядати за мешканцями; як десь дуже часто веселяться, частенько туди заглядають військові, — кербуди повинні про те знати. Після таких кількох вечорів кличе домоуправа свою мешканку, за столом сидить німець (може той самий, що розважався?) і чемненько просить покласти на стіл пашпорта. В ньому ставить штамп „повія”. І так готуються кадри до цивілізованого закладу.
Мирон у тому щасливому становищі, що має дуже цікавого двірника. Двірник його все знає. Він завжди на вулиці, а як ні, то хоч у вікно дивиться. От стоять два мешканці серед двору, десь догори дивляться, а двірник із жінкою радяться.
— Це вони, певно, на літака задивилися… Чогось сьогодні розліталися… — догадується жінка.
— Та ні, вони роздивляються, як би електрику вкрасти, щоб не видно було проводу…
— Як же ти знаєш?
— Хіба ти не бачиш, як вони руками махають?
Ще ніхто не знає, що колишній совєтський активіст, технік хлібопечення Помазанов, уже висвятився на священика, бо він те тримає у великому секреті. Тільки от жінка його вертається з вокзалу, випровадивши чоловіка на парафію, — вже стоїть двірник на воротях, зустрічає:
— Здрастуйте! А в яке це село поїхали ваші за попа?
І цікавість Миронового двірника така невгамовна, що навіть хворість її не зборе. От лежить він на канапі, а все в вікно позирає. Все схоплюється та до вікна біжить. Не витримав, вхопив шапку й побіг,
— Куди це? Ти ж хворий!
Е, йому не до цього.
— Де це наш батько? Що це таке? Дощ іде, а його нема.
— Тату, де це ви були так довго?
— Та ото, біс його знає, якийсь новий поліцай чи німець пішов до Олі, а я й не бачив, який… От жду, щоб вийшов. Як же це так, щоб я не побачив, хто це?
Ото ж, від недріманого двірникового ока нічого не сховається. Миронові від того вигода. От прийшла з району поліції телефонограма: простежити, чи не проскочив хто чужий у подвір’я, може німецький солдат, може яка машина заїхала? Чи, взагалі, які незнайомі люди не шалаються?
У двірника вже й відповідь на язику,
— Та ні, нікого наче! Тільки якась чорнява в другі двері зайшла…
А собі двірник занотував: німецьких солдатів дошукуються, Це десь, певно, вже дезертири є німці. А машину, — то, мабуть, Калашнікова шукають. Кажуть же, що якийсь ляйтенант Калашніков роз’їжджає містом у німецькій машині, у формі німецького офіцера й прекрасно по-німецькому говорить.
VII.
Тиха вулиця Леонтовича знала довжелезні черги, але ті студентські, де й Гнат колись вистоював за обідом, були стрункі й рухливі, а ця — безформно розпливлася на купки, гуляючі пари, натовпи. Дехто сідав під розложистими деревами, біля квітників, і тоді вибігав сам офіцер із гумовою палицею та гавкучим криком. Щоб на його квітах не топталися!
Заради своїх квітів він навіть забував удягати мундур і являвся всенародньо перед тубільною юрбою у крамарських шлейках над розіпханим черевом. Замилування в квітах затримало ще на деякий час видачу перепусток та дозволів на їзду поїздом.
Залишається чекати та слухати, як ось бородань-полонений із старчоводською торбою через рам’я, облатаний, із трьома літерами — OST — на спині, розповідає:
— На тій стороні, за Харковом, колгоспів уже й сліду нема. Хліба повно! Церкви йдуть повним ходом, сам Молотов ходить до церкви. Явреїв уже нема, а їх називають жидами…
— Та й чого ви туди не йшли? — дивується хтось із натовпу. — Як там так добре… А ви чогось до Румунії перепустку хочете.
— Я — додому.
— В Румунію?
— Авжеж, у Вознесенське, Одеської области.
То як це, Одещина вже стала Румунією? А то відколи? — Ви з місяця впали? Німці ж віддали Румунії все по Бог: Одесу, Кам’янець-Подільське, Вінницю. — І Вінниця — Румунія? — Вже з Басарабії виселяють мільйони українців, — А я чув, що ось кінчається договір з мадярами й румунами, вони вже не хотять воювати, то німці Румунії ще й Київ віддають…Якась Трансістрія буде.
Це жах! Ніколи ще Україна не була пошматована так, як тепер! Совєтська Україна, Райхскомісаріят Україна, Дистрикт Галичина, мадярське Закарпаття, румунська Буковина та ось ще й Трансістрія — Румунія по Бог, Київ румунський! От, розхапали! І то так воно буде?
Бюро перепусток, нарешті, починає працювати. Виходить німець, уже в мундурі, і черга починає розтягатися довгою гадюкою на вулиці. Всі, що сиділи, стояли й ходили купками, — знали, хто за ким, тільки дві манашки посварилися й почали вигукувати одна одній: «Ти — спекулянтка!» — «А ти — совєтська активістка!» — Втім, даремно ці секрети були обнародувані, німець дуже швидко відібрав усякі папірчики і нікого не впустив, а черга знов розсипалася на кусні. Що то винесе? Відмовить, чи поставить „пташку”? Той квітолюбець у шлейках не дуже то милосердний вигляд має, що йому, як комусь там треба на похорон батька?