Коротше, — вже палаців Мар’яна закуштувала, тепер з неї годі. Треба десь на околиці старосвітського будиночка шукати, що вже ніяк німцям не знадобиться. От тільки стала вона рабом своїх „меблів”. Вона рада їх також порубати серед літа й попалити, як деякі, та й сказати: „Я така щаслива, наче народилася на світ”. Німці витончують наш обивательський мозок до філософського пізнання.
…Сині волошки… Невже це пташині співи з генеральського бучного святкування навіюють їй у цю прожекторну ніч на бальконі спогад про сині волошки в житах, і ясний ранок, і сонце, і свято неділі в полі? Ні, ті сині волошки — привиддя кошмару.
Сині волошки, засушені, за образом. Знову бачить їх Мар’яна. І ще цю ціну має платити за любов до далеких краєвидів. Якби не шукала хати з краєвидами, Роза була б для неї завжди жива, така, як востаннє, у селянській свиті і квітчастій хустці.
Ще одну кімнату, вже з краєвидом на Дніпро, знайшла вона. Двірник відчинив їй двері. Оце така в нього кімната вільна. Жила тут одна жидівка, яка видавала себе за православну, але хтось на неї доніс, прийшли німці й забрали, певно розстріляли. Тут теж балькон, в кімнаті навіть рояль є, на роялі ноти, книжки, альбом, а в кутку — Пречиста, заквітчана засушеними волошками.
Гляне Мар’яна на балькон, — хочеться їй тут жити. Гляне на образ із волошками, — страшно їй тут жити.
А як вона візьме в руки цей альбом, то напевно побачить ту, яку повели звідси на розстріл. Може то вона її і бачила раз на вулиці? Обдерта, змучена, розхристана тяглася за німцем і все показувала йому хрестика на шиї, все просилася, а він не слухав і тягнув далі. Або може якась старенька богомолка, якщо судити по образові, може й не жидівка зовсім? Мар’яна знає таких, що вихрестилися ще до першої світової війни, найпильніших православних. Знає таких, що десь у третьому поколінні мали в роду жидів. Ї х німці позабирали, знищили.
Мар’яна бере в руки альбом. З першої сторінки дивиться на Мар’яну Роза. Молода, з німбом щастя, у парі…
Мар’яна поклала альбом, схвильована. Вийшла на балькон і довго дивилася на блакиті Задніпрянщини. Вона не може ще вернутися, перегорнути першу сторінку альбому.
Може помилилася вона? Може тільки обличчя, схожі на Розу та на того, хто був цілою епохою в її житті? Невже ж Звабливий, горбатий із багатим і ціломудреним поглядом, а потім Мар’янин зневажливий рецензент, — невже це Розин чоловік? Розі вірний. Правда, Роза, якою знала її й Мар’яна, варта того, щоб бути їй вірним.
Тепер їх обох нема. Ледве вловимі павутинки з’єднали їх трьох. Один — убитий на фронті, друга — пішла на мученицьку смерть. А Мар’яна ось стоїть над прірвою на бальконі, прожектори блудять по чорній безодні… Всі ми над безоднею, всі на павутинці над нею висимо.
Обоє були їй милі. А які могли б бути ходи життя, якби хтось із них був менш принциповий? І Мар’яна знов вертається думкою в ту кімнату із засушеними волошками за образом. Вона знову перегортає альбом, знаходить ще й ще фотографії, і того хлопчика, що Галина бачила колись в інституті, який лишився на селі, і Роза через те не мала сили евакуватися. Чи рятувала б Мар’яна її, коли б знала, хто це — Розин Микола?
Ну, аякже? Хіба духовий образ Рози їй неприйнятний? Хіба не ходила вона на окопи, не закривалася заступом і не читала газету, коли летіли літаки? Хіба Роза не прийняла на себе всіх тягарів цього страшного часу?
Мар’яна і в ній не помилилася. Цей тип людей, принципових і чесних, їй завжди був милий. Інтуїція її не обдурила. Тільки так усе чогось виходить Мар’яні, що частину вона знайде, а цілого ще й досі не було. Того, що хоче вона. Ціле — розбилося. Одробини, крихти визбирує Мар’яна… Тому може йде крізь життя сама?
Мар'яна думає: так треба. Так треба, що вона стоїть самотня, ні з чим не примирена; і як нема жаданого, ладна краще згинути, ніж прийняти немиле. Оці хуртовини, оця непотрібність, оце безоглядне змітання, німецька заглада — все це тільки розкрило її сенс її, непотрібного немов, існування. То ж був час, що Мар’яна ладна була піти слідами Олега. А тепер переконання підперло душу, як стовпи. Оця шарпанина, вербування на німецькі роботи, оця мізерія щоденного клопоту, загроза знищення Києва й України зродили в ній волю. Не датись.
Прожектори раптом згасли. Внизу клекотить бенкет п’яних. Мар’яна стоїть серед своїх милих тіней і вдивляється в темінь завтрашнього дня.
IX.
За короткий час своєї нової кар’єри Гнат Загнибіда навчився багато чого. Безоглядно кокетувати з перекладачками й секретарками штадткомісаріяту. Пити шнапс із німецькими друзями, яких йому залишив гер Пабст після пригоди на мосту. Зате він має добру посаду — голови районової управи. Крім того, він майстерно орудує новопроявленим талантом — несамовито кричати.