Ось зараз він тупотить у своєму кабінеті на службовця управи, високого худорлявого юнака, що дивиться на нього завороженим поглядом, як на удава.
— Так оце ви так працюєте? Так ви хочете, щоб мене через ваші махінації розстріляли? Ви мені скажіть, — для кого ви це зробили? Як ви посміли мене підводити?
Нещасних сто продуктових карток із підробленим підписом голови управи лежать на столі. Гнат то тупотить ногами на службовця, то підходить і бере картки в руки та роздивляється на підпис. Кладе — і знову розпікає службовця.
— Забирайтеся мені зараз звідси, щоб я вас тут ані хвилини більше не бачив! — раптом тихо сказав він. — Чого ж ви стоїте? — розкричався ще більше він, бо отетерілий юнак від тихого слова ще більше стерявся.
Гнатів настрій справді лихий. Там удома лежить у нього в дровітні тонна газетного паперу і ця тонна тримає його в напруженні вже другий день. Завезли її військові німецькі шофери на вигляд, а насправді — наші хлопці. Десь украли в німців папір на підпільну газету й ото сховали в нього до вечора. Чого вони не забрали вчора, чорт їх голову знає? Щойно був телефонний дзвінок, що сьогодні ввечорі — невідмінно, от сиди й до вечора ворожи, чи не налетить на дровітню гестапо. А тут ще й цей ідіот із картками та підробленим підписом…
Картки й документи Гнат сам уміє добре підробляти та роздавати, кому треба. Як жінка з двома дітьми може переносити підпільну літературу, то чому ж Гнат не може забезпечити потрібними документами нелегальних гостей, що конче мусять бути в Києві.
Худорлявий юнак уже прогнаний. Сердитий голова управи на самоті довго роздивляється на свій фальшований підпис і міркує, чи варто знищувати картки. Чи не краще пустити їх у дію та й не турбуватися новими стома підписами.
Доводиться коригувати бездарні німецькі порядки, що поперетинали циркуляцію крови в живому організмові. А тут нема жартів, зв’язок із Лівобережжям, Волинню, Галичиною не сміє бути перерваний ані на один день, історія не буде питати, чи дозволяли це німці, чи забороняли.
X.
Розбита станція Жуляни, з замінованими й досі полями довкола, стала діючою станцією київської людности. Проїзна плата на всі відстані — десяток яєць у руку німцеві. Комфорт — буфери, тендери, плятформи, товарняки. Розклад їзди — перший поїзд, який стане. Пасажири — всякий, хто має до кого поїхати в село.
Мар’яна надумалася. Єдиний вихід — утікти. Є в неї Омелян Якович у Володарці. Перекрутиться там зо два тижні, а тоді видно буде. Інші вже разів по сім так переховуються. А як, скажімо, вдома виламають двері й конфіскують усе майно? Хай конфіскують!
Омелян Якович, як утрясався, то тлумачив їй дорогу, щоб, бува, вона не заблудилася у Володарці, а про те й не подумав, що потяги возять тільки німців. Є ще, кажуть, дві „теплушки" для худоби, то там наб’ється тих із дозволами… Хто вміє, не боїться, то підробить собі ще яке відрядження, з буряковою-картопляною печаткою. Щоб мати якісь півлюдські права на своїй рідній землі, треба їх украсти, або треба зфальшувати. І так усе життя.
Коротше, Мар’яна утікає з Києва. Ця її втеча збігається в часі з новою перереєстрацією всього населення, сортуванням усієї людности Києва: „до Німеччини”, „на місцеві роботи”, „звільнений”. А що цей набір ніколи не припиняється ні в селі, ні в місті, то найкраще бути весь час у дорозі. Ще коротше, — Мар’яна вже на Жулянах, чекає тільки, до якого б поїзду вчепитися.
Поїзди ідуть один за одним, але не всі спиняються. Коли й спиняються, то коротко, на секунду-дві. Та таки один поїзд став. їм усім, хто хоче сісти, пощастило. Це якісь добрі німці попалися. Не то що не пускають, а навпаки, ще й запрошують. „Ком! Ком!” Всіх посадили, повних дві плятформи набралося, межи них і німці: сміються, жартують, дівчат цукерками частують, з дітьми бавляться. Одно з них ніби Мар’янине. Якась бідолаха аж із двома їде, — одному п’ять років, а друге ще на руках. Мар’яна їй помогла, бо їйбогу, та не сіла б.
Тільки ті, що до Боярки, Мотовилівки їхали, так і не зійшли. Поїзд мчить, не спиняючись. Від Жулян аж до Фастова.
А тоді, як спинився, — добродушні й веселі німці враз відмінилися. Плятформи з усіма пасажирами оточили озброєні, нікого не випускають. Есеси, призначені ловити людей по містах, селах, базарах та вокзалах, а не підвозити безквиткових пасажирів, узялися до свого фаху. Дуже швидко всіх розсортували. Виявляється, і в дорозі не найкраще бути.