— Дай, Боже, щоб це минулось, а старе не вернулось!
Мар'яна аж і чарку з вишнівкою поставила. Та це ж найкоротша формула, яку тільки можна придумати для сьогоднішнього дня! Певно, що можна було б тут пожити, навіть з місяць, якби не засіли в мозку оті повішені. Чому їх не здіймуть?
— Та в нас ще не так. А он у Смілі, кажуть, як тільки що, то зараз понавішують кругом управи людей… І не дозволяють здіймати. А шибениця — в кожному селі. Люди спочатку злякалися цих шибениць і пішли, а тепер уже ніхто не боїться, тільки молоді в лісі ховаються. А ми, старі, ото товчемося вже вдома. От маю пів корови…
— Пів корови? Зарізали?
— Живої! Ще й молоко мушу їм здавати.
Молоко з „пів корови” переконало Мар’яну, що таке чудо природи може на світі існувати. Старенька раділа живій душі і потроху Мар’яна всмоктувала все, чим живе сьогодні село. З тією пів коровою так вийшло, що «гибелькомісар» наклав на кожну корову по тисячі літрів молокоздачі. Наші баби як узялися виконувати! Бо лякав, що котра корова мало молока видасть, — забере. А воно вийшло навпаки: котра найбільш видала молока, — перші ті й позабирав. Всі забрав, але вернув на двох господинь одну корову.
Таки пів корови!
— От, якби ви його бачили! Там такий, ширший, як довший, а як ще здалека заглядять його люди, то чисто всі розбігаються. Бо він має звичку всіх бити, щоб робили. Буває так, що машина молотить, а хтось крикне: „Гибелькомісар їде!” — і всі, як горобці, розлетілися, а машина трахкає й трахкає…
Краще б його не бачити, того вилупка нової Европи!
І здається Мар'яні при цій сухенькій бабці, що світ перевертається догори ногами десь, а тут усе нерушиме, міцне, вічне. Як вона виклала на стіл усе, що має найкращого, вишнівки десь добула для гості! Як вона щиро, без жадних задніх думок, усе, що з душі пливе, ділить із Мар’яною! Ні, нема нічого в світі тривкішого, як українська селянка. Вона все перебуде, все переможе. Як її не ламають, не переробляють, а вона уперто вертається до своєї одвічної норми — доброти й щирости. Щедрости душі своєї.
Вона ж нічого не може змінити, а, Боже, як біля неї затишно! Боже, як людині бракує цього, почуття опори!
Хотіла стара Омеляниха догодити Мар'яні якнайкраще, щоб спочила та виспалася з дороги. Вже крізь сон чула Мар’яна масу прецікавих історій. Все воно, смішне й трагічне, спліталося в змореній напівсвідомості, колисало… і щоразу частіше впліталося: „Ой, рятуйте!»
… Спочатку був колгосп „Думка розійтися”, а потім „Думка скріпитися”, щоб легше німця обдурити та щоб не лазив по коморах… Ой, ховайте хліб по городах та бур’янах, бо йдуть німці грабувати… — Полонений…
— „Та в мене вдома жінка й діти". — „Побудь, хай дочка хоч трохи поживе”… — „Ах ти чортів німчура, я для тебе викохала порося?” — І знов: „Ой, рятуйте…”
Мар’яна розплющує очі: чи їй привиділося?
— Та це, мабуть, і досі женяться! — заспокоює Омеляниха, а сама припадає до вікна.
Мар’яна не розуміє.
— Весілля тут у нас уже з місяць одне. Дівчина в церкві повінчалася з одним, а з другим у „загс” ходила, та і не знати тепер, котрий шлюб справедливий. Оце вчора весь куток переполошили. Приїхав „загсовий” чоловік скриню забирати в церковного, бо дівчина з весілля втекла до нього з криками: — „Забери, бо втоплюся”. То ми думали, що знов облава, хто куди бачив — тікав. Такого шелесту наробили…
— Ой люди добрі, рятуйте!
Та ніби горить десь? В хаті темно, а стіни біліють.
— Побіжу, подивлюся, — не витримує вже Омеляниха. Оце в них щоночі таке?
Ні, не може влежати й Мар’яна. Біло і м’яко постелено — та невлежно. Хапає на себе щось у пітьмі й біжить.
Таки горить. Ясно з усіх боків горить на другій вулиці хата, навколо неї бігає жінка, а німці її відганяють. Люди стоять, дивляться — й ніхто не йде рятувати. Чому ж ніхто хоч відра води не лине?
— Ану, сунься! Не бачиш? Кругом стоять гицлі з нагаями й не пускають, луплять того, хто поткнеться. Це ж вони й підпалили. Кругом солом’яних віхтів понакладали.
— Ой, хата! Ой, я ж на неї тяжко робила! Ой, я ж її два роки ставила! Ой, ще ж не висохла! Ой, новісінька!
То це німці навмисне палять? Та за що?
Жінка бігає, лементує, а хата горить. Та за що? За що бідній жінці з хати свічку зробили?
— Бо сховала дівку. Сина віддала до червоної армії, а ще дочка зосталася, то мати не дає. От вони й показують, що за це є…
А Господи! Куди ж це Мар’яна сховалася від набору до Німеччини? І чи сховалася вона? Та тут же — клекотить.