XI.
— А може й, справді, буде Україна? — запитливо дивиться вихудлий за ці дні Мирон на Льолю.
— Да какая там Україна? — щиро глузує Льоля, до якої знов повернулася її рівновага, як тільки побачила вона в дверях Мирона.
Мирона не було три дні. І вже не надіялася його бачити.
Три дні тому, раненько, ще не вставали, постукав до них якийсь хлопчина. — Чи тут живе кербуд? — Встань, до тебе прийшли! — Просять вас зараз зайти на десять хвилин до контори. — Та хоч поснідай! — Я зараз вернусь.
Мирон ні в обід не повернувся, ні ввечорі, ані другого дня. Льоля весь час на ногах: бігає, шукає, невже заарештували? Певно, це так вони заарештовують. Льоля почорніла, осунулася й нічого ніде не добилася, вже до всього найстрашнішого приготувалася. А він ось з’явився і розповідає дивні речі. Оце перше, що він сказав:
— А знаєш? Україна таки буде!
Він що? Збожеволів? Тут голова пухне від думок, а він із своєю Україною розносився. Хтось пронюхав, що в льоху радіо? Якась собака донесла, що Мирон був членом партії? Чи може, що в них електрика є? То ж так уже затуляємось, ніде ніякої смужки! Вже Льоля все передумала. Вже ждала, що от і за нею прийдуть.
А Мирон того нічого не слухає, своє торочить.
— Я ці три дні просидів у одній камері з попереднім головою міста, Багазієм. Три дні тільки про Україну й чув. Він же ні про що більше не говорить, тільки про Україну. Сам худий, як скелет, очі блищать і коли каже: „Ось побачите, Україна буде!” — то не можна йому не повірити. Він доводив мені це історично, математично, політично, як я з ним не сперечався. А може й справді Україна буде?
— От, дурак! Якийсь учитель з Подолу сказав, а він уже й повірив! — не може надивуватися такій легковірності завжди скептичного Мирона Льоля.
— Ти не уявляєш, що там у тюрмі діється, — хоче Мирон хоч трохи передати Льолі того, чим він надихався за ці дні. — Вся тюрма разом співає, разом у стіни грюкає, разом Гітлера лає. Як вони його тільки не називають там. Влаштовують голодівки. Там такий бойовий дух, що як хоч день побудеш, то не можеш не повірити.
Якби ти тільки почула того Багазія! Він здібен мертвого надихати своєю вірою. А може й справді буде?..
Може Миронові важко розстатися з цією вірою? Все ж і він молодим хлопцем ішов за Україну битися, то не його вина, що довелося надягти комсомольського ременя через плече та відслужувати все життя за щастя не бути розстріляним. Може він і в льоху для неї відсиджувався, як тікали більшовики? Яких то тільки „може” не ворушиться в голові, але всі вони полохливо утікають від холодних Льолиних слів:
— Буде, як рак свисне! Будуть скоро наші. Вже скоро почнеться перелом.
Мирон невтямно розкрив очі. А вона ж звідки це знає?
— На базарі всі ціни страшно підскочили. Нічого не можна купити. Грошей не беруть. Баби говорять…
Тепер розреготався Мирон.
— Всі, чи одна?
— Що? — не зрозуміла Льоля.
— Німці он під Сталінградом, не сьогодні — завтра він упаде, як Севастопіль, як і всі інші міста, а вона слухає бабів. Ми завойовані не менше, як на п’ятнадцять років…
Видно зразу, що три дні в тюрмі сидів. А тут година мине — і вже все не те, що було. Румунія вже не воює. Мадяри покинули фронт. Є розпорядження по селах, що скоро йтиме якась велика армія, — щоб ніхто нічого не давав їм їсти й не приймав наніч, замикався, бо мадяри будуть грабувати. Італійців більшовики беруть у полон і не мучать, як німці наших, а добре нагодують та й пускають, і тепер вони також кидають фронт. Німці вже скоро побіжать… Молотов у Берліні, договорюється про мир із Німеччиною й війну проти Англії…
— Е, це ще мені агентство ОБС! — зневажливо махнув рукою на всі ці вісті Мирон. — Ти мені скажи, коли це в нашому домі заарештували якусь Ступину. Мене три дні допитували про неї, а я нічого не міг сказати. У моїх подвірних книгах ніколи ніякої Валентини Ступиної не було.
— Тільки й всього? — з полегшенням підстрибнув радісний Льолин вигук. — Оце й усе? А я тут ламаю голову на всі боки. Чого я тільки не передумала! А про це й забула. Ти знаєш, за що тебе взяли? Ти пам’ятаєш, як до мами прийшла якась Галинина приятелька, а по п’ятах за нею гестапо?
Та так, було таке, але звідки ж він може знати, що то й була Ступина?
— Мало кого щодня арештують? Що ти, — доктор?
І справді, це такий незначний випадок у безперервному потоці інших зникнень, арештів, наборів, що дивно навіть… Заради цього тримати аж три дні в тюрмі невинну людину?
— Певно, якась малохольна, пішла в перші дні зареєструвалася, що партійна, а тепер їх усіх виловлюють, — заспокоїлася Льоля. — Ще й других підводить. Хай не буде дурна!