XII.
— Коли ревуть гармати, музи мовчать, — авторитетно прорік редактор „Нового Українського Слова”, напевно гадаючи, що він надзвичайно оригінально висловився. Мар’яна ж подумала, що ці стерті п’ятаки вже давно вийшли з обігу.
Вона тримає в руках відкинуту свою статтю про невмирущість трипільських традицій в українському селі, скручує її рурочкою, пережидаючи, поки редактор відбуде телефон. В голові їй в’яжеться, як би дошкульніше вичитати цьому плазунові. То про якихось десяторядних німецьких вчених у газеті повно, то треба припадати ниць перед величчю німецької культури, а тут маленької статті про багатотисячолітню тяглість і велич української культури не можна надрукувати? Несучасно? Про все славетне українське — несучасно.
Мар’яна озирається навколо. Оце в такий курник на горище загнала вже німецька фірма цю газетку? А що там, у просторих і світлих кабінетах двох нижніх поверхів? Напевно „Паслєдніє Ізвсстія”. Ще за цих півгодини не почула Мар’яна у цьому курнику жадного українського слова. Дівиця якась сидить у сусідній комірчині курника і демонстративно-принципово чеше «па-русскі», а редактор мусить наломуватися в шанобливому практикуванні „єдінонєдєлімської”. Справді, не варт бруднитися в такім „українськім слові”.
Тим часом редактор, почувши в телефон, хто з ним говорить, шанобливо підвівся із стільця, на обличчі розповзлася підлабузницька посмішка. Він вигнув по-льокайському стан, от-от зігнеться щось підносити свому панові. Можна подумати, що перед ним високопоставлена особа, а то тільки — телефонна слухавка.
Їйбогу, для цього спектаклю варто було прийти.
Потішався і ждав кінця інсценівки ще один чоловік, він щойно зайшов із малюнком до редакційного курника. Мабуть, мистець, судячи по елегантному жестові зап'ястя. Він усміхався стягнутими в гарну різьбу устами до карикатури Сталіна, що тримав у руці.
Напевно думав те саме, що й Мар’яна.
— Скажіть, будь ласка, — діждавшись кінця телефону, запитала Мар’яна. — Скажіть, чи то правда, що українська газета буде вже виходити лише двічі на тиждень мініятюрним форматом, як якийсь районовий листок? Зате „Дойче Україніше Цайтунґ” виходитиме великим форматом щодня на вісім сторінок і з ілюстраціями? Таке я чула.
Слухняний наймит ствердив головою.
— Це пояснюється тим, що нема паперу, це тимчасові труднощі.
— Хіба тільки тому, що нема паперу? — сміючись очима й поводячи плечима, витягуючи шию, наче їй заважає комір, питає юнак.
— А чим же другим? — строго подивився на нього редактор. — Ви, пане Шепеличу, не слухайте шептунів. Папір можна дістати з Фінляндії, але це перевантажить усю залізницю, що сполучує Німеччину із Францією. В Німеччині є сила паперу, всі німецькі журнали виходять на прекрасному папері, так що папір є. Але сюди доставити його тепер не можна. „Дойче Україніше Цайтунґ” виходить тепер на чотирьох і шістьох сторінках, бо не вистачає паперу, а ви слухаєте там усяких шептунів і щось собі друге думаєте! Ви еті штучкі бросьтє, пане Шепеличу!
Бідний молодий чоловік витягав свою шию з незручностей комірця, вислухуючи цю палку й мудру промову. Нарешті, не дослухавши, почав виправдуватися,
— Що я таке сказав? Я нічого не сказав!
— Німці показують зразки саможертви, а ви…
Ех, якби це на місці цього Шепелича та Олег! Цей напевно відрубав би зараз:
«Душа українського інтелігента — клоака, куди плюють різні завойовники».
Одначе, Шепелич! Може це брат Андріїв? Яка дивовижна схожість. Тільки цей говорить російською мовою.
Мар’яні вже нема чого тут робити, вона виходить, але її дуже вразив цей молодий чоловік. Вона поволі йде сходами, нарешті, пан Шепелич наздоганяє.
— Вибачайте я з таким дурним запитанням… — Чи ви не маєте брата Андрія? Він казав, що в нього дуже багато братів.
Юнак не вважає це питання таким дуже дурним, Андрюша — його дядько. В діда було дванадцять синів.
Так, Мар’яна знає дуже добре про їх сім’ю. Тато Андріїв, дід цього панича, — трамвайний кондуктор, брати Андрієві — робітники. Щоліта — в гості до села Шепеличів, сільської рідні… Де ж тепер Андрій? На провінції десь?
— О, ні! Він на Далекому Сході, інженером на цукроварні працює.
Так то наші люди розбредаються. Нема їм місця на наших цукроварнях? Вже його діти — сибіряки…
— Ну, а чого ви…
Мар’яна зам’ялася. Так з першого разу й сповідати хлопця? Але Андрій — це шматочок юнацтва, запашна казочка про журавля й чаплю. В тій казочці стільки було задушевного, Мар’яна не раз була повірницею його прикростей. Не раз його викидали з вузу, не раз сам мусів кидати та ставати трамвайним кондуктором, поки довчився.