— Тягнуть її, вона падає, а двоє підганяють, підштовхують за плечі: «Знаєм ми ету красавіцу! Всю єйо біографію! Ну, жівєє!»
Туманами обволікається дальша оповідь, Мар’яна чує і ще раз чує: „Знаєм ми ету красавіцу! Всю єйо біографію! Ну, жівєє!” І ще раз, і ще раз встає образ поламаної, замученої, з божевільними очима. Боже, коли це було? Вже з місяць, вже тоді було холодно, а вона всю ніч на цементовій підлозі в одній кофточці… Вона ж, якщо не розстріляли її, не витримає тих мук…
Мар'яна впірнає в атмосферу цих мук, зосереджених у божевільному погляді. То ж відблиски цього погляду світили вже давно в її очах, ця трагедія Васантина. Це, що місяць тому відбулося, колись, будучи ще майбутнім, уже дивно позначило її.
— І що вона таке робила? — крізь той туман чує Мар’яна. — Мій знайомий, дуже впливовий німець, навіть боїться питати. Дуже вже вони страшно з нею поводилися.
Ах, Мар'яна добре знає! Не знає деталів, але чи довго догадуватися? Це ж загублена душа. Це ж та, про кого вони вдвох пісню Олеся співали: „Гукайте їх, вони десь заблудились!” Васанта заблудилась. Її треба було гукати, кругом неї якісь тумани повисли, й не могла вона знайти дороги.
… І хоч вони давно з дороги збились,
Хоч небо хмарами над ними залягло, —
Ще сонце не зайшло…
А для Васанти зайшло… Зайшло воно дуже давно, тому й борсалася, тому й кидалася в житті, тому шукала забуття. Не знайшла в любовних утіхах, шукала в мучеництві. Чи знайшла в мучеництві? І за що, за що вона мучениця? За яку батьківщину?
Яке все незначне зробилося у світі! Васанта згинула! І не знає Мар’яна, що її більше прибило. Чи ця вістка, чи ця загадка? Чому Васанта стала жертвою на славу більшовизму, коли усе її життя цей більшовизм притоптав? Хто її затруїв? Чому ми повинні нести ще ці жертви духові?
І коли Галина прощалася, що Мар’яна не помітила? І коли Мар'яна вийшла на вулицю?
Тільки й лишилося від Васанти, що оці пекучі слова: „Знаєм ми ету красавіцу, всю єйо біоґрафію, ну, жівєє!”.. Це може ті самі, що послали її? То ж кажуть, що де гестапо, там є й енкаведе.
XIII.
Від залізної брухти, до «аллес фюр ґешенк», — така Максимова кар’єра за німців. За те ж на головному тракті, не треба ні газет, ні радіо. На розі Хрещатика й Шевченківського бульвару в крамничку з усякими елегантними дрібничками заходять і генерали, і солдати, і ті, що на фронт, і ті, що з фронту. І ще деякі.
Рішучо, Максим найбільш за всіх виграв, не пропало марно знайомство в полоні. Хоч обіцяної тоді української держави так і не чути, зате Чагир допоміг узяти дозвіл на цю захисну від усяких німеччин крамницю. Правда, сам він мало коли заходить, а як заскочить, то хай хоч один хто буде в крамниці, він тільки німецькою говорить.
Не всі такі законспіровані, як цей українець у німецькій формі. Солдати з фронту, ті прямо кажуть, що „аллес іст капут”, що вже війна „ферлорен”, все через того осла, не послухав у свій час Бравхіча. Вони, оце вертаючись, не впізнають українського населення. Воно все дивиться вовком. А зустрічало колись із радістю. Не зробили з населення друга! Що ці наці тут наробили? Геть усіх комісаріятчиків! Прибрати звідси їх, а завести військове керівництво!
На доказ того, що наробили тут „жовтляки”, приходить із своїм шефом „переговорщиця” — купувати найдорожчі парфуми. Компенсація за порубаний ніс. Ніс уже трохи загоївся, але краса його зникла ще тоді, як по дорозі до Черкас українські партизани кинули на машину пляшку з бензолом, машина зайнялася, партизани вбили шефа й шофера, а їй тільки порубали носа. Ще щастя. Он під Бородянкою шефові відрубали голову, а перекладачку вбили.
Інколи так розговоришся із фронтовиком і він тобі розкаже, що німців є чотири гатунки. Найкращий ґатунок — на фронті кладе голови, другий — це ті, що лишилися вдома, третій — партійні в райху. А оце сюди на Україну ґебітскомісарами посилають найгірше шумовиння, сміття деморалізоване. Воно розвалює, зводить нанівець всі перемоги вермахту. — Ну, а що ж вермахт казав, що за два тижні тут буде український уряд? А там під фронтом і тепер населення вірить в український уряд. — Ми теж так думали, так нам пояснювали. Переміг Еріх Кох, той що тепер пише пихаті фрази про східній простір та глузує з мрій еміґрантів-націоналістів.
Заходить і той, що колись вони обмінялися подарунками. Приносить раз листа від дружини. Дружина пише: „Нарешті моя мрія здійснилася, я маю служницю. Тільки не знаю, що з нею робити. Вона інженер-хемік, зодягнена краще, ніж я, і цілими днями сидить та плаче. Я пішла до арбайтсамту запитати, як із нею поводитися, мені відповіли: «Як хочете, так і поводьтесь, вона — наша цивільнополонена».