То хоч людей якомога більше наловити. Вже й повісток не присилають, а просто оточують підприємства, установи й з роботи забирають, без жадних комісій. Над кожним висить цей чорний страх. Чогось утікають, як від смертної кари, від цієї Німеччини.
Кажуть, що одного ранку на Львівській 27 знайшли лише клунки, а наловлених — нікогісінько. Як то воно могло статися, про те найдокладніше розказала б Мар’яна, але, хіба, колись. Той люк, та рура вивели її аж за місто і вона та ще дві сірі тіні вилізли всі у бруді та глині на якісь городи за Куренївкою. Але раділи, але тішились! Там уже в рурі й пересиділи, а як сіріло, то одна по одній вислизнули й подалися додому.
Мар’яна — просто в ліжко. А поліцаї по п’ятах, та пашпорта хотіли відібрати. То для них ніяке виправдання, що вона не може з ліжка підвестися. Де лікарський бюлетень? І аж от коли здався подарунок старенької Омелянихи. Вони прийшли за пашпортом, а вона їм півлітра самогону в зуби. Сама ж накурилась чаєм і районового лікаря викликала. Лікар вислухав і виписав бюлетень — три дні лежати в ліжку. І от цей бюлетень охороняє її раз-у-раз, як зашептана молитва. Навіть поліцаї перед ним безсилі. Хворих на серце Німеччина не потребує. Ну, що ж, іншого виходу в Мар’яни нема, сховатися ніде. Інші ховаються під перину, а в Мар’яни й перини нема. Може ця старокиївська гора заховає її в свої бганки?
Мар'яна минає стогін і плач білокам’яного велетня, з надією поглядає на яри, що збігають на Поділ. Може вона у ці бганки загорнеться?
Мар’яна обманулася. Вона думала, що як забереться в старий, дерев'яний будинок на Гоголівській, то вже ніхто її не рушить. Будинок старий, непоказний. Так от, потрібен він фольксдойчам на дрова. Однаково, рано чи пізно, все це порохно буде знесене, а замість — сади-парки веселитимуть німецьке око. Все одно, на Куренівку скоро всіх переселять. Київ повним ходом перетворюється на німецьке місто, ото ж Мар’яна й бігає та шукає, де б її вже не рушили, де й поліція вже не знайшла б. Вона, ласкава, щодня приходить довідуватися, чи виздоровіла вже Мар’яна.
Новий клопіт відсунув на задній плян навіть калейдоскопічний вихор подій, а де вже їй впізнавати ще на вулиці людей? От іде їй назустріч якийсь сивий дід, так само спиняється біля стогнучого велетня, всміхається до Мар'яни. Вона нерішучо чекає: чого цей дід хоче від неї?
І, вирішивши, що це не до неї, проходить мимо.
— Почекайте, не тікайте так швидко! — спинив таки її сивий дід. — Та невже ж не впізнали?
Глянула другий раз Мар’яна й перелякалася. Та це ж не якийсь сивий дід, а Семен Кучерявий. Що з ним сталося? Як це він умудрився обрости сивою бородою?
— Коли ж це ми з вами востаннє бачилися? Чи не тоді, як здуру образилися, що не для нас трамвай? От були наївні!
Втім, Мар'яна пригадує. Ще раз бачилися, заходив, мали зустрітися, жінку його… То нема чого й питати, чого він посивів. Де ж був він цей час?
— На Чернігівщині. Ледве з душею втік. Там у церквах людей палять, то я за дітей — та сюди. Там же, що не село, то повішані, постріляні… Десь червоні партизани накоять, а вони приходять та село палять. В тому селі Козарі, де я близько жив, з села в 3600 душ зосталося всього одинадцять чоловік. Все село спалене, а випустили тільки старосту. Він тепер божевільний, ходить по згарищах та шукає свою родину. А я жив недалеко на хуторі, то як почали підпалювати Козарі, — усе кинув, тільки дітей забрав та пішки якось висотався звідти.
Кучерявий все те каже, наче відганяє привиддя. А втім, він щасливий. Той хутір також спалили, а хто не втік, тих перестріляли.
Усе в вогні, всі ми на вулкані. Що з нього зробилося, з цього Кучерявого!
— Ну, а що ж тут робити, то я й сам не знаю. Добре, що ще зустрів одного високопоставленого земляка. От, до речі, вже рік, як він хоче вас бачити.
— Мене?
— Саме вас. Ото ж він надіявся через мене познайомитися, та я так нагло поїхав. Ви, напевно ж, знаєте, про моє нещастя з жінкою? Ну, ото ж… А тепер знову питався.
Дуже дивно. Мар’яна знов заінтригована. То нехай прийде.
— Тільки… Я оце день-два ще поживу на старому місці, а то не знаю ще, куди переберуся. Мене четвертий раз виселяють, а котрий раз ловлять до Німеччини. То я вже хочу таке знайти, щоб… Хіба до неба знестися?
Кучерявий умовляється, як то зустрітися, йде вже, а Мар’яна довгим поглядом провожає сивого діда. Боже! Цей стогін листового заліза, цей образ чернігівського села…